Три товариші. Еріх Марія Ремарк
подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.
– Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…
Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.
– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, – але я воліла б мати одну, та справжню…
Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Та я обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати – здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл – я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.
Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтернаціональ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.
– Гоп-ля, Роберте! – гукнула Роза.
– А ти чого тут? – запитав я. – Хіба тобі не час іти на прогулянку?
– Ще трохи рано.
До нас нечутно підійшов Алоїс.
– Звичайну порцію? – спитав він.
– Ні, потрійну, – відповів я.
– Гарно починаєш! – зауважила Роза.
– Хочу бути в ударі, – сказав я і перехилив чарку.
– Зіграєш щось? – спитала Роза.
Я похитав головою.
– Сьогодні не маю охоти. Якийсь непевний настрій. Як твоя мала?
Вона усміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.
– Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень непогано заробила – старі кнури відчули вже весну. Віднесу їй завтра нове пальтечко. З червоної вовни.
– Червона вовна – це ж останній крик моди!
– Ти джентльмен, Роббі!
– Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?
Вона кивнула. Ми цокнулись.
– Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.
Роза аж зайшлася сміхом.
– Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…
– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.
– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.
– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.
Роза мрійно похитала головою.
– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов би сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене