Три товариші. Еріх Марія Ремарк
нам із ним у дівках, Отто, – мовив я.
Але Кестер не втрачав надії.
– Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, – сказав він. – Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.
– Де Готфрід? – спитав я.
– На якихось політичних зборах…
– Здурів, чи що? Навіщо вони йому?
Кестер засміявся:
– Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.
– Може, й так, – сказав я. – Давай я тобі допоможу.
Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемніло.
– Ну, годі, – сказав Кестер.
Ми вмилися.
– Знаєш, що тут у мене? – спитав він, поплескуючи по гаманцеві.
– А що?
– Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?
Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.
– Стіллінг проти Уоркера, – сказав він. – Бій буде цікавий.
– Візьми з собою Готфріда, – запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.
– Щось запланував на вечір? – спитав Кестер.
– Ні.
Він глянув на мене.
– Піду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…
– Може, ти захворів? – занепокоєно спитав він.
– Та ні! Може, я теж відчув весну…
– Ну, гаразд. Як хочеш.
Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джорджі й у коридорі здибав пані Залевську.
– Отакої! – витріщилась вона на мене. – Ви тут?
– Мені важко було б це заперечити, – відповів я трохи роздратовано.
Вона похитала головою в сивих кучерях.
– Не гуляєте? Чудасія, та й годі!
У Джорджі я пробув недовго – за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.
Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді я поклав слухавку, і раптом