Дюна. Френк Герберт
побачив, як матір затремтіла від цих слів. А тоді перевів погляд на стару. Як вона могла говорити таке про його батька? Звідки взялася така впевненість? Обурення зануртувало у його свідомості.
Превелебна Матір поглянула на Джессіку.
– Ти навчала його Шляху – я бачу певні ознаки цього. На твоєму місці я вчинила б так само, і нехай всі правила забираються до біса.
Джессіка кивнула.
– Але тепер попереджаю тебе, – вела далі стара, – забудь про звичний план навчання. Його безпека вимагає Голосу. Він уже має непогані схильності до нього, але ми обидві знаємо, наскільки ж більше йому потрібно… безнадійно більше. – Вона підійшла близько до Пола та поглянула на нього. – До зустрічі, юначе. Сподіваюся, тобі все вдасться. Але якщо ні – не біда, досягнемо успіху згодом.
Тоді вона ще раз зиркнула на Джессіку, і спалах розуміння майнув між ними. Тоді стара зашелестіла вбранням і вийшла з кімнати, не озираючись. Кімната та її мешканці вже залишили думки старої.
Але коли Превелебна Матір відверталася, Джессіка перехопила її погляд. На зморшкуватих щоках блищали сльози. І сльози ті були болючішими за всі слова та жести, що прослизнули сьогодні між ними.
4
Ви вже прочитали, що на Каладані у Муад’Діба не було друзів-однолітків. Надто вже великі небезпеки чигали повсюди. Однак Муад’Діб мав чудових товаришів-учителів. Ґурні Галлек, воїн-трубадур. У цій книзі є кілька його пісень, тож ви зможете їх проспівати. Серед його наставників був також старий ментат Зуфір Хават, майстер-асасин, який уселяв страх у серце самого Падишаха-Імператора. Дункан Айдаго, майстер меча з Ґінаца; лікар Юе (зрада заплямувала його ім’я, але не зачепила глибокої мудрості); леді Джессіка, яка вчила його Шляху Бене Ґессерит і, звісно ж, Герцог Лето. На жаль, дуже довго ніхто не помічав, що він іще й був чудовим батьком.
Зуфір Хават прослизнув до кімнати для занять замку Каладан і м’яко причинив за собою двері. На мить застиг, почуваючи себе старим, утомленим і пошарпаним численними бурями. Нила ліва нога, яку розсікли ще тоді, коли він виконував накази старого Герцога.
«Я служу вже третьому їхньому поколінню», – подумав він.
Через світлу залу, що тонула в полуденному світлі, що лилося із заскленої стелі, ментат глянув на юнака, який сидів спиною до дверей, занурений у розкидані по кутовому столу папери та карти.
«Скільки разів я маю йому повторювати, щоб він не сидів спиною до дверей?» – Хават прочистив горло.
Пол не відривався від науки.
Тінь від хмари пропливла над світловими люками. Хават кашлянув іще раз.
Пол виструнчився і промовив, не обертаючись:
– Знаю, я сиджу спиною до дверей.
Хават, стримавши усмішку, пройшов залою.
Пол підвів погляд на сивого старого, який застиг біля кутка столу.
На темному, поритому зморшками обличчі Хавата вирізнялися його очі – переповнені настороженістю провалля.
– Я чув, як ти йшов коридором, – сказав