Дюна. Френк Герберт
ж? – гмикнув Галлек.
«Може, зрада? – промайнула думка. – Тільки не Ґурні!»
Вони кружляли залою, б’ючись – випад, відбиття, удар, контрудар. Повітря в їхніх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повільну взаємодію на межі силового поля. Кожне нове зіткнення щитів приносило сильніший запах озону.
Пол продовжував задкувати, однак тепер він спрямував свій відступ до тренувального столу. «Якщо мені вдасться підвести його до столу, я покажу один фокус, – думав Пол. – Ну ж бо, Ґурні, іще один крок».
Галлек ступив цей крок.
Пол відбив удар вниз, повернувся і побачив, як рапіра Галлека зачепила край столу. Пол відскочив убік, спрямував рапіру вгору, одночасно ведучи стилет до шиї Ґурні. Він зупинив лезо за дюйм від яремної вени суперника.
– Ти цього хотів? – прошепотів Пол.
– Поглянь униз, хлопче, – важко видихнув Ґурні.
Пол послухався. Він побачив, що кинджал Ґурні пройшов повз край стола і його вістря майже торкалося Полового паху.
– Ми б злилися в обіймах смерті, – сказав Галлек. – Однак визнаю, ти фехтуєш краще, якщо на тебе натиснути. Здається, у тебе з’явився настрій для бою? – Він вищирився, як вовк, і шрам від атраментової лози запульсував на його підборідді.
– Те, як ти наступав на мене, – промовив Пол. – Ти що, справді хотів пустити мені кров?
Галлек сховав кинджал і випростався.
– Якби ти бився хоч на краплю гірше, ніж можеш, я б добряче подряпав тебе. Залишив би шрам на пам’ять. Не хочу, аби мого улюбленого учня зарізав перший-ліпший харконненівський волоцюга.
Пол вимкнув щит й зіперся на стіл, відновлюючи дихання.
– Я заслужив на це, Ґурні. Але батько розлютився б, якби ти поранив мене. А я не хочу, щоб тебе карали за мої невдачі.
– Як на те, – відповів Галлек. – Це була б і моя невдача. Тобі не слід перейматися через кілька отриманих на тренуванні шрамів. Ти щасливець, що маєш їх так мало. А щодо твого батька – Герцог покарає мене, лише коли я не зможу зробити з тебе першокласного воїна. І мені б це точно не вдалося, якби я не пояснив тобі хибність залежності від настрою, яка зненацька в тебе з’явилася.
Пол випростався і сховав стилет у піхви на зап’ясті.
– Ми зовсім не в ігри тут граємо, – сказав Галлек.
Пол кивнув. Його подивувала непритаманна Галлекові серйозність поведінки, якась протверезлива сила. Поглянувши на буряковий шрам від атраментової лози на підборідді Ґурні, хлопець пригадав історії про те, що це зробив Звір Раббан у рабських копальнях Харконненів на Ґ’єді Прайм. Раптом Полові стало дуже соромно, що він хай навіть і на мить засумнівався у вірності Ґурні. Пол збагнув, що появу шраму супроводжував біль – можливо, настільки ж сильний, як і той, що навіяла йому Превелебна Матір. Він прогнав цю думку – вона пронизувала їхній світ холодом.
– Певно, я справді сподівався на якусь гру сьогодні, – сказав Пол. – Надто багато серйозного навколо останнім часом.
Галлек відвернувся, щоб приховати емоції. Щось пекло