Дюна. Френк Герберт
і вантажний корабель Гільдії чекає на них.
– Мілорде… – втрутилася вона та завагалася.
– Так?
«Його неможливо відмовити від ідеї зробити цю планету безпечною для нас, – подумала Джессіка. – І я не зможу застосувати до нього свої хитрощі».
– О котрій годині ви плануєте вечеряти? – запитала вона.
«Вона не це збиралася сказати, – подумав Лето. – Ох, моя Джессіко, якби ж ми були деінде, подалі від цього жахливого місця – на самоті, тільки ми вдвох – і ні про що не думали».
– Я поїм в офіцерській їдальні, на летовищі, – відказав він. – Не чекай на мене раніше пізнього вечора. І… о, я надішлю за Полом машину з охороною. Хочу, щоб він був присутнім на нашій стратегічній нараді.
Герцог прочистив горло, ніби хотів сказати щось іще, а тоді без попередження розвернувся й покрокував геть – рушив до передпокою, куди вивантажили ще коробки. Звідти пролунав його командний і зверхній голос – він завжди так розмовляв зі слугами, коли поспішав:
– Леді Джессіка у Великій залі. Іди до неї негайно.
Вхідні двері грюкнули.
Джессіка відвернулася і поглянула на портрет батька Лето. Його намалював відомий художник Елбі, коли старий Герцог сягнув зрілого віку. Його було зображено в костюмі матадора з плащем кольору фуксії, перекинутим через ліве плече. Обличчя те здавалося молодим – не старшим, ніж Лето сьогодні – з такими ж яструбиними рисами та сірим поглядом. Узявшись під боки, вона вдивлялася в картину.
– Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! – прошепотіла вона.
– Якими будуть ваші накази, ясновельможна?
Тонкий і протяжний жіночий голос.
Джессіка повернулася й побачила згорблену сивокосу жінку в безформній мішкуватій сукні похмурого коричневого кольору. Жінка здавалася такою ж зморшкуватою і висохлою, як і кожна людина в натовпі, що вітав їх зранку вздовж дороги від летовища. Джессіка подумала, що кожен корінний мешканець, якого вона бачила на цій планеті, скидався на виснажену, висушену чорносливу. І все ж таки Лето сказав, що вони сильні й енергійні. Ну і, звісно ж, очі – найглибша, найтемніша синява без жодних білків – мовчазні, таємничі. Джессіка змусила себе не витріщатися.
Жінка через силу кивнула та промовила:
– Мене звати Шедаут Мейпс, ясновельможна. Якими будуть ваші накази?
– Ти можеш називати мене «міледі», – відповіла Джессіка. – Я не ясновельможна. Я наложниця Герцога Лето.
Знову дивний кивок, а тоді жінка поглянула на Джессіку з хитрим запитанням:
– Отже, є і дружина?
– Немає, і ніколи не було. Я… єдина супутниця Герцога та мати його спадкоємця.
У душі Джессіка сміялася з власних слів і схованої за ними пихи. «Що там казав Святий Августин? – запитала вона себе. – „Душа наказує тілу, й воно слухається; душа наказує собі – й зустрічає опір“[25]. Так – мені доводиться долати значний опір останнім часом. Тож варто було б потихеньку відступати».
З дороги за будинком долинав дивний
Цитата зі «Сповіді» Блаженного Августина (Аврелія).