Дюна. Френк Герберт
шатах, кумедно завмерлу в очікуванні на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке біля плеча стягувало срібне кільце Сукської школи, видавалася живою – вона повільно поверталася слідом за рухом на вулиці.
Жінка знову роззирнулася кімнатою, але не помітила жодних ознак присутності сина, хоч і знала, що ті зачинені двері праворуч ведуть до маленької спальні, що припала Полові до душі.
– Доброго дня, лікарю Юе, – сказала вона. – Де Пол?
Він кивнув, неначе звертаючись до чогось за вікном, а тоді, не обертаючись, промовив відстороненим голосом:
– Ваш син утомився, Джессіко. Я відправив його в сусідню кімнату, відпочити.
Раптом Юе, отямившись, обернувся так різко, що довгі вуса ляснули його по пурпурових губах.
– Даруйте мені, міледі! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамільярність.
Вона всміхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессіка злякалася, що лікар упаде на коліна.
– Прошу вас, Веллінґтоне.
– Згадувати ваше ім’я ось так… Я…
– Ми знаємо одне одного шість років, – промовила жінка. – Уже давно час відкинути формальності між нами – хоча б у приватній розмові.
Юе наважився на тонку посмішку, міркуючи: «Гадаю, спрацювало. Тепер будь-які дивакуватості в моїй поведінці вона спише на ніяковість. Вона не шукатиме глибших причин, якщо вважатиме, що відповідь їй уже відома».
– Боюся, я був неуважним, – сказав він. – Хай там як… а я відчуваю особливий жаль до вас і, боюся, думаю про вас як… про Джессіку.
– Жаль до мене? Але чому?
Юе знизав плечима. Він уже давно збагнув, що Джессіка – не така вправна Правдомовиця, якою була його Ванна. Попри це, він завжди, по змозі, казав Джессіці правду. Так було безпечніше.
– Ви вже бачили це місце, мі… Джессіко, – він запнувся на імені, але повів далі. – Таке пусте, після Каладана. А люди! Жінки, повз яких ми проїхали дорогою сюди, скорботно скиглили з-під своїх покривал. Як же вони дивилися на нас.
Вона поклала руки на груди, обхопила себе за плечі й відчула крис-ніж, лезо якого, коли вірити переказам, виточене із зуба хробака пустелі.
– Це лише тому, що ми для них чужинці – інші люди, інші звичаї. Вони знали тільки Харконненів. – Джессіка поглянула повз Юе надвір. – Що ви там роздивлялися?
Лікар повернувся до вікна.
– Людей.
Джессіка підійшла до Юе і поглянула разом із ним ліворуч, на ґанок перед будинком. Там в одну лінію росло двадцять пальмових дерев, земля під якими була чисто підметеною, порожньою. Силова загорожа відділяла їх від дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессіка помітила легке тремтіння повітря між нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.
Мозаїка образів, зрештою, склалася, і жінка притиснула руку до щоки. Те, як ці люди дивилися на пальмові дерева! Вона бачила заздрість, трохи ненависті… й навіть надію. Усі позирали на дерева з однаковим