Дюна. Френк Герберт
зітхнув.
– Я не потурбую Пола, якщо погляну на нього? – запитала леді Джессіка.
– Зовсім ні. Я дав йому заспокійливе.
– Він добре зносить зміни?
– Хіба що трохи перевтомився. Він збуджений, але будь-який п’ятнадцятирічний хлопчик за таких обставин був би збудженим. – Юе перетнув кімнату й прочинив двері. – Він там.
Джессіка пройшла слідом і зазирнула до затіненої кімнати.
Пол лежав на вузькому тапчані. Одну руку він тримав під легкою ковдрою, а другу закинув за голову. Опущені жалюзі на вікні біля ліжка зіткали візерунчасті тіні на покривалі та обличчі хлопчика.
Джессіка пильно дивилася на сина, зауважуючи овал обличчя, що так нагадував її власний. Волосся в хлопчика було Герцоговим – таке ж чорне і розпатлане. Довгі вії ховали очі лаймового кольору. Джессіка всміхнулася, відчуваючи, як стишуються її страхи. Раптом її захопила думка про генетичні ознаки в обличчі сина – її очі, її абрис, однак крізь них проступали, наче зрілість, що вироста з дитинства, гострі риси батька.
Вона міркувала про зовнішність хлопчика: витончена дистиляція випадкових ознак – безкінечне плетиво випадковостей, що, зрештою, поєдналося в такий ланцюжок. Думка про це викликала в неї непереборне бажання впасти на коліна біля ліжка та обійняти сина, однак її стримувала присутність Юе. Жінка відступила і м’яко причинила двері.
Юе повернувся до вікна, не здатний спостерігати за тим, як саме Джессіка дивилася на сина. «Чому Ванна так ніколи й не народила мені дітей? – запитав він себе. – Як лікар я знаю, що фізичних перепон немає. Чи були на це Бене-Ґессеритські причини? Можливо, її вчили служити іншій меті? Тоді якій? Вона точно кохала мене».
Уперше Юе замислився над тим, що міг бути частиною системи набагато закрученішої та складнішої, ніж був здатен уявити його розум.
Джессіка спинилася поряд із ним.
– Яка чарівна безтурботність сну дитини.
Лікар відповів механічно:
– Якби ж тільки дорослі могли ось так розслабитися.
– Так.
– Де втратили ми це? – пробурмотів він.
Джессіка глянула на Юе, вловивши дивний тон його голосу. Думками ж вона досі повністю була з Полом, обмірковувала нові тягарі, якими сповняться його тренування тут, оцінювала, наскільки тепер зміниться його життя – настільки все це відрізнялося від того, що вони запланували для сина.
– Ми справді втратили щось, – промовила вона.
Жінка поглянула праворуч на схил, де росли пошарпані вітрами сіро-зелені кущі з припорошеним листям і кігтистими сухими гілками. Украй темне небо нависло над ним чорнильною плямою, а молочне сяйво арракійського сонця наповнювало сцену кольором, домірним барві крис-ножа, що ховався в її корсеті.
– Небо таке темне, – промовила Джессіка.
– Частково це зумовлено браком вологи, – сказав Юе.
– Вода! – різко вимовила вона. – Куди не глянь, усе нагадує про брак води.
– Це і є найбільшою таємницею Арракіса.
– Чому її