Дюна. Френк Герберт
тиші, чоловіка пройняв холод. Він затремтів.
Гнів пройшов крізь нього.
«Це востаннє Харконнени цькують і вистежують мене, полюють за мною, – подумав він. – Вони – купи гною з мізками сільських тюремників! Але я звідси не піду! – а тоді його пройняв легкий сум: – Я маю правити, використовуючи очі та кігті, наче яструб поміж меншими птахами». Його рука несвідомо торкнулася емблеми на мундирі.
На сході ніч спалахнула осяйною сірістю, а тоді зірки потьмяніли в перламутрово-молочних переливах. Довгими дзвінкими рухами загорівся світанок, випалюючи розтрощений горизонт.
Краєвид був настільки прекрасним, що він повністю заволодів увагою Герцога.
«Окремі речі просто змушують полюбити їх», – подумав він.
Лето й уявити не міг, що тут може бути щось настільки ж прекрасне, як цей червоний розбитий небокрай і пурпурово-охрові скелі. Поза межами летовища, де тендітна нічна роса торкнулася життя у квапливих засівках Арракіса, він побачив озерця червоного квіту і фіолетовий ланцюжок між ними… неначе сліди велета.
– Це неймовірний світанок, сір, – мовив охоронець.
– Так і є.
Герцог кивнув, міркуючи: «Можливо, ця планета здатна бути привабливою. Може, вона стане хорошим домом для мого сина».
А тоді він побачив людські постаті, що рухалися поміж полями квітів, обмітаючи їх дивними серпоподібними пристроями – збирачами роси. Вода настільки цінна, що навіть росу потрібно зібрати.
«А ще це місце може бути жахливим», – подумав Герцог.
14
Немає, певно, жахнішого одкровення, ніж мить, коли ти дізнаєшся, що твій батько – жива людина зі звичайної плоті та крові.
Герцог сказав:
– Поле, я зроблю дещо ненависне мені, однак у мене немає вибору.
Він стояв біля портативного вловлювача отрути, який принесли до нарадчої зали на час сніданку. Сенсорні лапи приладу шкутильгали столом, нагадуючи Полові якусь дивну, щойно померлу комаху.
Увагу Герцога прикував краєвид за вікном: летовище й пилюка, що клубочилася в ранковому небі.
Перед Полом стояв проектор із коротким фільмокліпом про фрименські релігійні практики. Кліп скомпонував один із експертів Хавата, і Пола бентежили посилання на себе.
«Магді!»
«Лісан аль-Гайб!»
Він міг заплющити очі й знову пригадати крики юрми. «То ось на що вони сподівалися», – подумав Пол. Іще він згадав, як Превелебна Матір сказала: «Квізац Хадерах». Спомини пробудили в ньому усвідомлення жахливого призначення, затьмарюючи цей дивний світ відчуттям знайомості, яку юнак не міг збагнути.
– Ненависне мені, – повторив Герцог.
– Що ви маєте на увазі, сер?
Лето обернувся й поглянув на сина:
– Харконнени вирішили впіймати мене, змусивши не довіряти твоїй матері. Вони не знають, що я радше перестану довіряти самому собі.
– Я не розумію, сер.
Лето знову визирнув у вікно. Біле сонце легко здійнялося у свій ранковий квадрант.