Дюна. Френк Герберт
напружився:
– До Герцога потрібно звертатися «мілорд» або «сір»!
Лето помахом руки попросив Галлека вгамуватися і сказав:
– Наші правила – нові тут, Ґурні. Потрібно пробачати.
– Як накажете, сір.
– Ми в боргу перед вами, докторе Кайнсе, – сказав Лето. – Цей одяг і турбота про нашу безпеку не будуть забуті.
Полові підсвідомо спала на думку цитата з О. К. Біблії, і він мовив:
– «Дар благословляє того, хто дарує».
Слова гучно пролунали в застиглому повітрі. Фрименські охоронці Кайнса, яких він лишив у тіні адміністративної будівлі, підскочили зі своїх місць і збентежено щось забурмотіли. Один вигукнув:
– Лісан аль-Гайб!
Кайнс повернувся, подав короткий, різкий знак охоронцям і відіслав їх назад. Вони повернулися на свої місця, а тоді, рушивши навколо будівлі, про щось гомоніли між собою.
– Дуже цікаво, – зауважив Лето.
Кайнс кинув важкий погляд на Герцога й Пола, а тоді мовив:
– Більшість аборигенів пустелі дуже забобонна. Не зважайте на них. Вони не завдадуть шкоди, – але сам він думав про слова з легенди: «Вони вітатимуть вас Священними Словами, і дари ваші будуть благословенні».
Думка Лето про Кайнса – частково заснована на короткому словесному звіті Хавата (дуже стриманому й підозрілому) – враз викристалізувалася: цей чоловік був фрименом. Кайнс прибув із фрименським ескортом, але не тільки тому, що фримени перевіряли своє нове право заходити в міста – певно, це почесна варта. Поведінка демонструвала, що Кайнс – гордовита, звикла до свободи людина, й лише власні підозри керують його манерами і язиком. Запитання Пола виявилося прямим і доцільним.
Кайнс став місцевим.
– Може, нам час рушати, сір? – запитав Галлек.
Герцог кивнув.
– Я полечу на власному ’топтері. Кайнс може сісти зі мною попереду, щоб спрямовувати мене. Ви з Полом розташуєтеся позаду.
– Будь ласка, одну хвилинку, – мовив Кайнс. – Якщо дозволите, сір, я маю перевірити безпеку ваших дистикостів.
Герцог почав було заперечувати, однак Кайнс наполягав:
– Я дбаю про власну шкуру, так само як і про вашу… мілорде. І я чудово знаю, чиє горло переріжуть, якщо з вами двома щось трапиться, доки я за вас відповідаю.
Герцог насупився, міркуючи: «Який делікатний момент! Якщо відмовлюся, ризикую образити його. А користь від цієї людини для мене може бути неоціненною. І все ж… пустити його в захищений моїм щитом простір, дозволити доторкнутися до мене людині, яку заледве знаю?»
Думки промчали крізь його свідомість й увінчалися важким рішенням:
– Ми у ваших руках, – сказав Герцог і ступив крок уперед, розстібаючи плащ. Він помітив, що Галлек напружено завмер, ставши навшпиньки, але не зрушив із місця. – І, якщо ваша ласка, – я був би вдячним за пояснення функціонування цього костюма від того, хто постійно живе з ним.
– Звісно, – сказав Кайнс. Він намацав на плечі під плащем застібки й продовжував говорити, оглядаючи костюм. – По суті,