Дюна. Френк Герберт
його голосі вчувалися обертони здібностей, які він неодноразово випробовував. Вона чула їх, а тому сказала:
– Можливо, ти і є Квізац Хадерах. Сідай тут, юний брате, біля моїх ніг.
– Я краще постою.
– А твоя матір колись сиділа біля моїх ніг.
– Я – не моя матір.
– Ти нас трохи недолюблюєш, правда? – Вона глянула на двері, а тоді гукнула: – Джессіко!
Двері прочинилися; за ними стояла Джессіка й напружено вдивлялася в кімнату. Коли жінка побачила Пола, то розслабилася. Вона спромоглася на слабку посмішку.
– Джессіко, чи твоя ненависть до мене вщухала хоч раз? – поцікавилася стара.
– Я люблю й ненавиджу тебе водночас, – відповіла Джессіка. – Ненависть – за завданий тобою біль, про який я не забуду ніколи. А любов – це…
– Просто беззаперечна даність, – закінчила стара, та голос у неї був м’яким. – Ти можеш зайти, але дотримуйся тиші. Зачини двері й пильнуй, аби ніхто не завадив нам.
Джессіка зайшла в кімнату, зачинила двері й стала спиною до них. «Мій син – живий, – подумала вона. – Мій син – живий, і він… людина. Я знала, що так і є… але… він живий. Тепер і я можу жити далі». Двері за її спиною були важкими та справжніми. Усе в кімнаті тиснуло на її чуття.
Мій син живий.
Пол глянув на матір. Вона казала правду. Йому хотілося зараз піти геть й осмислити пережитий досвід, але він знав, що не зможе залишити кімнату, перш ніж його відпустять. Стара здобула над ним владу. Вони казали правду. Його матір витримала це випробування. За цим має стояти жахлива мета… адже біль і страх були жахливими. Він убачав у цьому величну жахливу мету. Вони діяли наперекір усім перешкодам. Ними рухала тільки їм відома необхідність. Пол відчував, що і його долучили до цієї жахливої мети. От тільки він досі не знав, у чому ж вона полягала.
– Одного дня, хлопче, – сказала стара, – і тобі, можливо, доведеться стояти там, за дверима. Нелегка це справа…
Пол глянув униз, на руку, випробувану болем, а тоді підвів очі на Превелебну Матір. У її голосі вчувалося щось відмінне від усіх раніше чутих голосів. Світло пронизувало її слова, й були вони гострими, наче лезо. Пол відчував, що відповідь на кожне поставлене ним питання може підняти його над плотським світом до чогось вищого.
– Навіщо ви випробовуєте на людськість?
– Щоб звільнити вас.
– Звільнити?
– Колись люди звернули свої думки до машин у надії на те, що зможуть так звільнитися. Та це лише дало змогу іншим людям із машинами поневолити їх.
– «Не сотвори з машини подобу розуму людському», – процитував Пол.
– Саме так заповідалося Оранжистською Католицькою Біблією з часів Батлеріанського Джигаду, – сказала вона. – Проте що насправді мало писатися в Біблії, так це: «Не сотвори машини, яка б імітувала розум Людини». Ти вивчив це за допомогою ментата, який служить вам?
– Я вивчив це разом із Зуфіром Хаватом.
– Велике Повстання позбавило нас милиць, – сказала вона. – І змусило людський мозок розвиватися. У школах почали плекати людські таланти.
– У