Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра
істот, то безліч повинно було б бути й бажаннів. А я чула, що правдиве кохання не ділиться і що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно і є), то чи можна вимагати від мене, щоб я несамохіть любила вас – тільки тому, що ви мені про любов свою говорите? А якби я вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б мені нарікати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собі вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав із ласки своєї, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбиває, бо то в неї од природи, так і я не винна, що вродилась гарною, бо краса жінки честивої – то ніби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не підійде, той не вріжеться і не обпечеться. А честь і цнота – то душі оздоба: без них і гарне тіло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить і прикрашає тіло й душу, то невже та дівчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку він усіма силами й способами важить, аби тільки хіть свою удовольнити? Я вродилась вільною і, щоб вільною на світі пробувати, обрала собі самотину на лоні природи: дерева нагірні – то мої подруги, прозорі води ручаїв – то мої свічада, деревам і водам звіряю я думи свої і свою вроду. Я – дальнє полум’я, я – недосяжний меч. Кого зором причарую – розчарую словом. Бажання надією живиться, а я ані Хризостомові, ані комусь іншому жодної надії не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокість, а радше власна впертість. Дехто, може, скаже, що він мав чесні наміри, тим я мусила його одвітно любити; то хай же знає, що коли на цьому ось місці, де йому нині яму копають, він освідчив мені честиву ціль своїх бажань, я відповіла йому, що хочу вік свій сама-одна звікувати і лише сира земля втішиться овочем цноти моєї і останками моєї вроди. І якщо він після такої відправи ще вперто сподівався без надії і плив проти вітру, то чи ж диво, що втонув у вирі власного шаленства? Якби я надила його, то була б нещира, якби вволила його волю, то зрадила б свої найкращі мрії й поривання. Не слухав він поради і розради, впадав в одчай, хоч не було зневаги… Чи слушно ж буде після цього винуватити мене в його нещасті? Хай скаржиться той, кого одурили, хай розпачує, кого звела надія, хай сподівається, кого я покличу, хай пишається, кого пригорну, – та нехай не зве мене жорстокою душегубницею той, кого я не надила, не манила, не кликала й не пригортала. Небо досі не судило, щоб я когось покохала, а щоб я сама когось обрала – і не думайте. Нехай же ся загальна відмова буде за осторогу кожному, хто хоче здобутися в мене ласки; як, може, хто і вмре через мене, то загине не з ревнощів і не тим, що я його зневажила, бо хто нічого не любить, того не можна ревнувати, а хто відмовляє, той не конче гордує. Хто має мене за хижу упирицю, хай тікає від мене, як від лихої години, хто має за невдячницю – хай за мною не впадає, хто за приманницю – хай мене не знає, хто за безсердечницю – хай за мною не ходить, бо ця хижа упириця, невдячниця, приманниця і безсердечниця сама ніколи нікого не шукатиме й не знатиме, ні за ким не ходитиме й не впадатиме. Хризостома довела до згуби пристрасть