Демони Сонця. Олексій Кацай
самим космером миготіли загострені верхівки ялин. Немов зелені ракети на стартовому майданчику. Микитка навіть іноді ноги підтискав, боячись зачепитися за них. Зліва майнула й зникла стрічка якоїсь річечки. Праворуч іноді миготіли дзеркала невеличких озер. Попереду вигиналися далекі пагорби, вкриті шубою дерев.
Але Йева почала відвертати від них по широкому колу, звіряючись зі своїми обчисленнями. Ялини та ялиці порідшали й поміж ними з'явилися похмурі відкриті простори з рідкісними чорними кущами та безлистими стовбурами. «Болота», – зрозумів Микитка.
Космер промчав над ними і раптом нахилився, почавши валитися вліво й знову вивертаючи до річки, що майнула вдалині.
– Далеко ще? – вигукнув хлопчик.
– Поряд вже, – відгукнулася Йева, – он за тим струмком.
Внизу промайнули якісь занедбані будівлі.
– А це що було? – запитала вже нджаянка.
– Село, напевно, якесь. Закинуте, здається. Дивись, а що це он там блищить?
На стрімкому березі швидкої пінистої річки, яка в’юнилась край близьких сопок, дійсно щось блиснуло. Неначе дзеркало там лежало. Йева хмикнула й спікірувала на нього, хвацьке хляпнувшись космером на самий краєчок берегового обриву. Краєчок небезпечно навис над бурхливою водою. Микитці навіть здалося, що він похитнувся злегка.
– Агов, агов, – закричав він. – А обережніше ніяк не можна?
– Що? – насмішкувато поцікавилася нджаянка. – Злякавс…
І, не закінчивши слова, замовкла здивовано. Втім, було від чого. У п'яти кроках від вимкненого апарату виблискував великий, завбільшки з тацю, вигнутий уламок гладко відполірованого металу. Ще більша частина уламку вросла в землю. І від того було зрозуміло, що знаходиться він тут вже не один рік. А то й не один десяток років. Втім, менше блищати від часу він не став.
Йеванджі Лай відірвала погляд від таємничого предмета й роззирнулась. Синіли далекі пагорби, зеленіла тайга, високо вгорі сяяло сонце, внизу пінилася швидка річка. І ні людей, ні інопланетян на багато-багато кілометрів довкіл. Якщо не вважати, звісно, шкетів та їхньої директриси.
А от практичний Микитка природою милуватися не став. Микитка, вставши обережно з серферу космера, витягнув смартфон і зробив декілька знімків незрозумілого уламка:
– Напевно, від літака щось відвалилося. Або від супутника.
– А це ми зараз побачимо, – мигнула своїми нджаянськими котячими очима Йеванджі Лай і, теж по-котячому спритно, стрибнула до краю обриву.
Схопилася за уламок і почала розгойдувати його, намагаючись витягнути з кам'янистого ґрунту. Разом з уламком, вже зовсім відчутно, почала розгойдуватися й земля.
– Обережно-о-о! – загорлав Микитка. Але було вже пізно.
Щось глухо охнуло, зашаруділо, і шкети разом із космером та камінням обрушилися в піну річкового потоку. Він вибухнув холодними бризками, та й потягнув усіх і усе поміж гострих зубів скель. Як поміж зубів якогось доісторичного чудовиська.
– Микитко-о-о! Космер, космер хапай!
– Йево,