Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра
невірний джуро!
На те Санчо одповів незворушно, ніби й не він:
– Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з’їм… Тільки цур йому, хай його та нечиста сила їсть, що його туди втеребила! Де б то я посмів вашій милості шолом отак паскудити? Найшли мені смілька! От їй же право, пане, послав мені Бог на розум, що і мене якийсь чорнокнижник напастує, бо я ж вашої милості знадіб і сустав, от він і насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнів положили і боки мені, як водиться, полатали. Тільки цим разом не в ті, лихий, узувся, бо я на добрий вашої милості розум уповаю: ви ж, пане, довідне знаєте, що нема в мене ані сиру, ані молока, ані ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собі в кендюх укинув би.
– Все може бути, – сказав Дон Кіхот.
На все те дивився шляхтич і з усього того дивувався, особливо як Дон Кіхот, витерши собі голову, обличчя, бороду й шолом, ізнов нап’яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймається, наважив списа і промовив:
– Тепер будь, що буде! Готовий я хоть із самим сатаною на міру стати.
Тут над’їхав саме фургон із хоруговками – на одному мулі погонич сидів та ще на передку чоловік якийсь. Дон Кіхот став на них переп’ят і спитав:
– Куди, братове, їдете? Що се в вас за фургон і що ви в ньому везете? Що воно ото за хоруговки?
На те відповів візник:
– Фургон се мій, а везу на ньому левів двох добрих у клітках, що губернатор Оранський презентом його королівській мості до двору посилає; і хоруговки королівські ж, на признаку, що се добро його величності.
– Чи великі ж ті леви? – поцікавився Дон Кіхот.
– А великі, – відказав чоловік, що на передку сидів. – Таких іще, або більших, з Африки до Гишпанії досі не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких іще не траплялось. Маємо тут самця й самицю: самець он у першій клітці, а самиця в он тій задній, і голодні обоє, бо сьогодні ще їх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доїхати, щоб корму їм добути.
На ту річ Дон Кіхот тільки осміхнувся:
– Левчуки, мені? Мені, левчуки? Та ще такої години? Богом святим божуся, побачать панове, що їх сюди шлють, чи такий я чоловік, щоб левів ізлякатись! Злізай із воза, голубчику, і, як ти собі левар, повідчиняй клітки й повипускай мені сих звірюк: я покажу їм у чистім полі, на зло й наперекір усім завидам-чорнокнижникам, що сюди їх посилають, хто такий єсть Дон Кіхот!
– Те-те-те! – сказав собі нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок і геть розрідив у голові олію.
Тут підійшов до нього Санчо і сказав:
– Пробі, пане, не дайте панові мойму Дон Кіхотові з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усіх на кавалки.
– А хіба ж ваш господар такий божевільний, – спитав шляхтич, – що справді, гадаєте, може кинутись на тих хижих звірів?
– Не божевільний він, – відповів Санчо, – тільки шалено одважний.
– То