Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра
він ізнову ліг. До більшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумові й правді, і правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли і не були присутні, нехай із уст твоїх почують про сей подвиг.
Левар зробив, що йому казано, а Дон Кіхот, прив’язавши до списового наконечника хустку, що то нею витирав сироватчині патьоки, почав іскликати подорожан, які все ще тікали із шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помітив ту білу хустку і гукнув:
– От хоть убийте мене, як пан не переміг тих диких звірів! Бач, нас уже кличе.
Усі стали й придивились – справді, то таки Дон Кіхот знак їм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули цілком виразно його гукання. Як уже всі були коло фургона, Дон Кіхот сказав підводчикові:
– Ну, брате, запрягай ізнову мули та й рушай своєю дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачеві по таляру золотому, що з моєї причини загаялись.
– Чому не дать, дам із дорогою душею, – сказав Санчо. – Тільки де ж ті леви? Мертві вони там чи живі?
Тоді левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповів про перебіг тієї баталії, прибільшуючи якомога Дон Кіхотову сміливість: на його вид лев би то злякався і не хотів чи не смів із клітки вилізти, хоч двері в клітці довгенько розтвором стояли; коли ж ісказав він, доглядач, рицареві, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб із клітки вийшов, як він, рицар, того вимагав, тоді тільки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кіхот замкнути дверці.
– А бачиш, Санчо? – спитав Дон Кіхот. – Чи є такі чари, щоб проти правдивої одваги що вдіяли? Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність – ніколи!
Санчо дав тії таляри, підводчик запріг мули, левар поцілував Дон Кіхотові руки за явлену ласку і пообіцяв, що самому королеві, як при дворі побачить, розкаже про той доблесний подвиг.
– Як спитає часом його величність, хто звершив той подвиг, скажіть йому, що Рицар Левів, бо саме на такий титул бажаю, аби надалі перемінилось, переінакшилось, переробилось і перетворилось дотеперішнє звання моє – Рицар Сумного Образу; так чинячи, іду за давньою ужанцією мандрованих рицарів, що відміняли імення свої, коли те їм видавалось доцільним чи доречним.
З тим вони й роз’їхались – фургон рушив своєю дорогою, а Дон Кіхот із Санчем та шляхтич у зеленому – своєю.
За ввесь цей час дон Дієго де Міранда не озвався й словом, тільки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кіхотових речей та вчинків: чоловік той був, на його присуд, божевільним мудрецем або ж мудрим божевільником. До його відома, бачте, ще не дійшла перша частина рицаревої історії: якби був прочитав її, то не дивував би на слова і вчинки Дон Кіхота, знаючи, на чому той розумом помішався. А так він уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив – безглузде, дурне та неподобне. «Хіба то не великий недомисел, – питав себе подумки, – надягти