Замок Янгола. Сергій Оратовський
нього. Антоній Пясота знову опинився біля цієї ж самої замкової лазні. Підло пискнули скрипучі дубові двері. Він обережно зайшов у темну роздягальню. Зняв товстий кунтуш, повісив його на іржавий цвях і далі потрапив у відпочивальню. Там він запалив кресалом дві товсті воскові свічки. У пана Антонія Пясоти чогось раптом почастішало серцебиття. Ця аритмія, немов дрібну решту в крамниці, відраховувала останній час його життя. Довго йому чекати не довелося. З тіні біля стіни, раптом відокремився згорблений суб'єкт у чернечій сутані з капюшоном. У відпочивальні запахло вогкістю і гниллю. Хворе серце пана підкаштеляна тривожно занило. Суб'єкт кивнув головою Пясоті і сам присів за стіл навпроти нього. Пан підкаштелян був на півтори, а то й дві голови вище за свого жалюгідного опонента. Але у цієї істоти були досить сильні й довгі руки. Немов циганські батоги.
– Я дивлюся, що ти аж ніяк не міняєшся…. – вимовив Пясота і демонстративно приклав до носа тремтячою рукою запашну хусточку з вишитими вензелями «А. П.». Пан підкаштелян на дух не любив погані запахи. Особливо гниль та сморід. А цей був дуже нестерпним та гидотним. Тож тут уся справа-матінка тхнула холодною могилою!
– Та що ти таке патякаєш?! Хіба ти, Пясото, бачив цю різницю між світом живих і царством мертвих?! Ге? Тебе цікавила тільки твоя власна душа… – вимовив гугнявий голос з-під смердючого капюшона.
– Ну а ти, можна подумати, бачиш? У тебе ж весь час перед очима – сама ніч!!! Ти світла білого не бачиш!.. – Пясота продовжував рятувати свій чутливий ніс і нюхав хустку, що пахла східною запашною лавандою.
– У мене?! Я – бачу!.. Ще як бачу! Ги-ги-ги… Хоч я і живу ось вже скоро 30 років у світі мертвих! Але я іноді виходжу до живих панів… А інакше?! Га? Як я вирішуватиму свої справи?! Записку мою отримав, забобонний ти наш?!
– Так. Отримав. – кивнув головою пан підкаштелян Пясота і знову понюхав лавандову хустку.
– Давай її сюди! – владно зажадав гугнявий голос з-під смердючого капюшона.
– Я її спалив…
– Ось тобі дулю, Пясото! Так я тобі й повірив!
– Доведеться! – промовив Антоній Пясота.
– Зараз-зараз, я зазирну в твої чесні очі…
– Ну ти, немов, той янгол… – перелякано промовив пан підкаштелян і затрусився від страху…
– Е – ні, старий!..Помиляєшся! Я вже давно – не янгол! Я – господар всього цього!!!
– Господар чого?! Не сміши! Та ти гірше останнього лихваря! Тобі навіть душу ніхто вже не закладе! Кажи – чого викликав…?! – промовив Пясота. Він бажав якомога швидше покінчити з цією поганою справою.
– Зараз-зараз. Приступимо, помолимося святому Пантелеймону! – промовила згорблена чернеча сутана і блискавично змахнула лівою рукою, немов великим чорним крилом.
Голова пан підкаштеляна Антонія Пясоти миттю впала на руки…
По його обличчю текли свіжі криваві сльози…
ГЛАВА 1
9-е листопада 1649-го року. Добігав кінця другий, ще більш моторошний рік визвольної війни Богдана Хмельницького проти польського панування. Затяжної, кривавої і жорстокої… Як тоді казали про цей складний час: «змішати треба стиглу ворожу кров на полі битви із жовтим піском!». І це після кількох років так званої «Золотої Тиші». У країні знову з'явилися каліки та інваліди. Хто без рук, хто без ніг, хто вже нічого не побачить…
…Зима того складного листопада так і не розпочиналася. Накрапав холодний дощ, а снігу поки не було. Транзитна восьмимісна карета без розпізнавальних знаків, у якій було запряжено шістку добрих коней, спустилася Вознесенським яром уздовж шумної та смердючої річки Глибочиці. В її колесо раптом потрапила товста гілка й візник – старий Якуба Фарман, якого всі звали просто – пан Куба, як тільки-но почув глухий тріск, щоб остаточно не зламати колесо, відразу зробив холодними губами:
– Тпрууу!!! нумо стояти, Леопольде!!!
І Леопольд – швидкий і найспритніший з добрих вороних коней у цій упряжці, почувши знайому команду, тут же покірно встав. За ним одразу ж зупинилися всі інші коні. Леопольд – улюбленець пана Куби. Він випустив пару з ніздрів, став копитами тупатися по багнюці, а потім безсоромно вивалив на сиру землю великий тепленький, кінський кавалок. Від нього пішла тепла пара…
…Коні покірно стали, а разом із ними зупинилися 12 озброєних до зубів вершників з білими, немов від анемії, обличчями. Карета легенько хитнулася і всередині заворушилися від холоду три пасажира…
Перший – пан, 50-ти років. У нього срібна борода й попільне волосся. Одягнений у дуже простий дорожній костюм. Без зайвих пишнот. Його супроводжує 35-ти річний чоловік. Він більше схожий своїм зовнішнім виглядом на османа. Або як тоді говорили в Київському воєводстві – «бусурмана». Він також одягнений, як для тих часів – надійно і добротно. Широкі чорні шаровари, утеплений каптан, який у Дикому Полі називали просто – «шкірянка». А під нею кілька металевих пластин. Надійний захист від коротких стріл та гострого ножа. Засмагла голова поголена «під коліно». За вухом козацький оселедець. Від одного зовнішнього вигляду цього бусурмана вже йшла якась суцільна