Замок Янгола. Сергій Оратовський
мідного ключа на шиї.
– Їхній секретар, товмач, писар і слуга із особливих доручень – Ян Лооз! – представився цей осман. Говорив він по-руськи без будь-якого акценту… Значить, десь глибоко в своїй мусульманській душі він був, нашим, руським…, – так вважав для себе Іриній Сорока.
– Хай йому грець! – подумав про себе Іриній Сорока. – Писар та секретар… і ще татарин…
– Слава Ісусу Христу, ваше преподобіє! – крикнув Іриній Сорока ксьондзові. Третьому пасажиру транзитної карети.
– На віки віків! Амен! – мляво відповів «пан Сама Кволість» і осінив Іринія Сороку святим знаменням. Він був блідий. Його знову нудило…
– Це наш новий пріор пан Зиновіус Заремба. Присланий з Житомира до нас на околицю королівства, – тихо вимовив цей осман.
Пріор Заремба кивнув головою на багажне відділення транзитної карети. Вказав на скриню оббиту рудою шкірою, з двома бічними мідними ручками для транспортування, і наказав бути носієві із нею якнайобережнішим.
– Трясця! Та обережніше, безбожники! Там у мене цінна ікона, її не можна в дорозі трусити або турбувати! Зрозуміло вам?
– Зрозуміло, Ваше Священство! – Іриній Сорока із розумінням кивнув головою. Молодший підкоморій став показувати чоловікам рукою на їхні палати. Мовляв, вам туди. Там вас мої люди облаштують, там можна перепочити. А згодом, буде і гаряча вечеря.
– А де, власне, підкаштелян замку, сам пан Антоній Пясота? Чому ж не зустрів нас? Га?… Ми з ним списувалися місяця півтора тому і відповідь була позитивною. Домовилися на сьогоднішнє число, біля мосту через річку Глибочицю… – поцікавився цей осман з польським ім'ям Ян і німецьким прізвищем Лооз.
– От тобі й маєш! Говорить без бусурманського акценту… Де це він так засмаг…? – думав собі Іриній Сорока… – Га? що ви запитали, мій любий пане?
Пан воєводський писар Ян Лооз, відкинув з чола оселедець, і повторив своє запитання.
– Ми до нього не змогли потрапити. Він вранці пішов готувати вам лазню, так його ніхто і не турбував та й він теж не посилав ні за ким із наших замкових людей…. Я не знаю, де він….
– Дивно все це… Дивно. Це – поганий знак!..
– Ви так вважаєте? Ми були зайняті приготуваннями. Палати потрібно було прибрати. Тому, його ніхто не турбував, – відповів Іриній Сорока.
– Я зараз віднесу дві свої валізи і ви мені покажете, де у вас ця лазня….
– Слухаюсь, мій любий пане…
Пан підкоморій Іриній Сорока був сама люб'язність. Він став показувати пріору Зиновіусу Зарембі його гостьову кімнату на другому поверсі. Адже на ранок пан пріор збирався відбути до себе в монастир, щоб не їхати вночі, коли можуть на дорозі орудувати зухвалі бандити. А пан воєводський писар Ян Лооз поліз всередину карети за своїм багажем. Тут він згадав про цей жовтий брелок, який він для сміху поцупив у пана пріора Заремби. Мовляв, зараз-зараз, мій пане, я вам його поверну, лишень знайду