Замок Янгола. Сергій Оратовський
сталося. І до того ж він спинним мозком відчув, що всередині лазні був іще хтось… Ян Лооз зробив кілька обережних кроків в середину роздягальні, а потім відкрив двері і зайшов у світлицю – відпочивальню. Там був стіл, за яким, зазвичай, пили трав'яні відвари з квітковим медом, відпочивали після розпарення в самій лазні. Там було невелике віконце і на стіл днем падав млявий промінь світла. Втім, його вистачало, щоб освітити кімнату. Овва! А за столом сидів пан підкаштелян Пясота. Але як сидів? Він ніби спав, склавши руки хрестом і схилив на них свою голову. Ян Лооз тихенько свиснув. Покликав його. Пан підкаштелян Антоній Пясота ніяк не відреагував… Дивно!
– Ага. Звичайно. Було б тут тепло, а не вогкістю могильною тхнуло, так би ти на мій свист відразу прокинувся, – подумав Ян Лооз.
І правда, пан підкаштелян Антоній Пясота, жодним чином не відреагував, навіть не хитнувся. Ян Лооз обережно наблизився до нього і поклав свою теплу долоню на шию.
– Тільки цього нам не вистачало саме зараз!.. – подумав пан воєводський писар.
Шия пана підкаштеляна Антонія Пясоти була крижаною. Він був мертвий. Ян Лооз обережно підняв голову від схрещених рук і зазирнув небіжчику в обличчя. У пана підкаштеляна було відсутнє праве око. Наче хтось тицьнув йому туди гострою пікою. А те, що колись було тим самим оком – витекло на дерев'яний стіл разом з бурою рідиною і застигло, немов свіжий холодець.
– Йой!.. Кепські справоньки у нас! Кому ж це він заважав? – знову подумав Ян Лооз. Він подивився на згорілу свічку і тут йому щось привиділося. Права рука відразу схопилася за карбовану рукоять свого вірного супутника – кривого османського ятагана, який він завжди носив із собою під одягом на шкіряному поясі. Ян Лооз зауважив, що полум'я від його свічки різко нахилилося. Немов затанцювало. Це означало одне – з'явився протяг! Значить, хтось зайшов у приміщення лазні, або міг його там побачити… Ян Лооз витягнув свій ятаган і завмер…
– Ні, здалося!.. Дивно це все!.. Досить дивно…
Усередині лазні нікого крім нього самого і вже холодного трупа пана підкашетляна Пясоти – насправді не було… Ян Лооз сховав свій ятаган і вирішив, що, раз він – писар і слуга особливих доручень, то йому, на жаль, треба йти доповідати своєму господареві – воєводі Адаму Киселю про цю трагічну подію, яка сталася саме в день їх приїзду до Києва…
…Ян Лооз вийшов з лазні і свиснув у два пальці. Через мить перед ним постав якийсь здоровань. Людина в захисному металевому панцирі, сталевому шоломі, з короткою польською шаблею на поясі і гострою пікою в руці.
– Командор нічної варти, двудесятник Міхал Жмайло! – відрапортувала людина і дзенькнула своїми обладунками. Ян Лооз показав йому срібного орла з короною на голові на тонкому на натільному ланцюжку. Символ королівської влади. Двудесятник Жмайло з розумінням кивнув головою.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив