Коханці юстиції. Юрій Андрухович
цілими шматками й окремими кадрами, й він мені здебільшого подобається.
Але як мені переказати його? Почати з приблизної експозиції?
«Чудовисько в людській подобі» й «робот-убивця». Саме такими словами характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, ці характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут, імовірніше за все, є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, із яким Сташинський готувався до виконання і виконував. Це був ідеальний виконавець дуже спеціальних завдань. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало – ніщо людське не призводило до збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив і Ребета, й Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.
Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому сторіччі шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів каґебе. Увесь же західний світ ще раз утвердився в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією притаманною тій іронією: таємне він робить очевидним. Мені навіть доводилося читати про те, що Берлінський мур, зведений нібито за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будувався з єдиною метою – відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю його видиму претензійність і деяку інфантильність, може видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Тож кохання українського зрадника (він же радянський шпигун) до простої німецької перукарки набуває значення без перебільшення геополітичного.
Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, весь фільм, надто спрощеною та підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плаката і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 1990-х, необхідним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими. Але це принагідно.
У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім зразкового сім’янина, який ніяк не може (й головне – боронь боже, не повинен!) мати жодної слабкості, а тим більше до, скажімо, жіноцтва. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно – слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая і явно виражена паршива вівця в героїчному українському стаді.
Насправді Сташинський – потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.
Однак я можу його уявляти. Це, до речі, набагато цікавіше й захопливіше. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад,