Пекло на землі. Віталій Юрченко
і вся на местах? Нет, нє магу, нє потерплю уніженія моей благородной комуністіческой крові. Берегісь, народ кулацкій, стреляю, – і націлявся…
Мішка, брат Сумовської, підскочив, збив револьвер і повалив п’яного Гороха та з сестрою ходу.
Мішка знав наші стоянки. Прибіг і розповів про весільні церемонії. Весілля має затягнутись, бо Горох гостей не відпускає. О. Юрачковський хотів «подякувати» й ховався за ворітьми, та воєнком спинив його, пустивши в руку кулю.
Не спалось нам, холоднувато в нетопленій хаті.
– Хіба поїхати і нам, хоч не просили, – сказав на здогад буряків Роман Бабій, хухаючи в руку.
– Як не просили? А от прийшов боярин. Хіба не просить? Гайда, кому не спиться, бо сам піду, – зірвався з землянки Поліщук.
Всі мовчки вилізли. Коло волости зняли варту, побудили 12 чоловік загону, передяглися у шинелі, чоботи (червоних не зачіпали, бо на нас не сварились) і на трьох тачанках підбігли до Мелешки.
– Гдє воєнком Горох? У волость екстренно требують.
А Горох розважав гостей. Позв’язував за коси 5 присутніх панотців і смикав по хаті, витанцьовуючи пролетарського гопака. Два червоних викачувались на весільних подушках, а молода з матір’ю ридали, руки до Бога здіймали та кляли батенька, що варварам запродав життя молоде.
Увійшли в хату не по-воєнному. Зв’язали Гороха, винесли двох з подушок, вивели чотирьох з другої хати, де читали гостям лекції за комуну, одного підібрали на воротях – тікав. Самого молодого не лапнули – зчез.
Вивели. Двох пустили, бо гості заприсягнули, що за комуну не згадували, а решту «розміняли». Першого звінчали Гороха, пустивши зв’язаного під лотоки. Двох мітингантів-лєкторів кинули разом на глибоке, а п’яних коло берега: як вилізуть, то щастя їх.
Лиш після того засіли за стіл. Приймала мати нас, мабуть, тепліше, як молодого. Що залишилося з нещасного весілля, ще й на дорогу віддала.
Наші вчинки обурили комуністів. У ці часи вже був зліквідований Польський фронт, і більшовицьке військо відходило взад на села. На Голованівську волость прийшла численна дивізія й оточила Галоче. Три дні ми бились, перескакуючи по сім разів на день то в один, то в другий бік. Четвертої ночі ледве просмикнули з Галочого, залишивши все майно.
Але життя ніде не було. Куди не кинемося – повно війська: ні перегрітись, ні спочити. І ми ліквідувались до весни.
Зима пройшла у сховах. Побудеш день-два на хуторі, в селі, наскочать комуністи, і сунеш далі, та все вночі, ярами-долами, бо скрізь по селах більшовики. Ночував морозами в хлівах, по соломах, тижнями не вилізав з комори. Тяжке, собаче життя: холод, голод, щохвилини небезпека. Не раз ледве живий вискакував.
У Краснополі півдня ловили. Біжу під височенну гору, а за мною вісім більшовиків – беруть на мушку. В городі три рази увивав під ногами собаку, два рази сам летів сторчака, зубами брався за повій під гору; збили шапку, ранили легко в ногу. Аж у полівнику якомусь знайшов рятунок, впірнувши у полову.
А раз попав у самі руки, уже й наган до лоба наставляли.