Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
всі прізвища, я вважав всього лише… прізвищем. Його носили всі мої полтавські предки – прадід Артем, дід Макар, батько Лука і я ось ношу, Валентин, їхній правнук, онук і син – глибше своєї генеалогії я не досліджував, бо глибше не збереглося ніяких даних.
А що таке прізвище – зрозуміло за словником. Це – «найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб (у мене – при народженні. – В. Ч.), що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість».
Ото й у мене прізвище Чемерис (всього лише прізвище), що передається в моєму роду від покоління до покоління – прізвище й нічого більше.
І раптом виявляється: чемерисів (так-так, з малої літери) колись було в Україні багато – тисячі й тисячі. Із них у війську Богдана Хмельницького навіть складалися цілі полки.
Виходить, колись в Україні було плем’я (племена) або народність, яка так і називалася: українські чемериси. (Слава богу, що хоч українські, адже я з діда-прадіда українець.) І чемериси тут тому з малої літери, бо це загальна назва тієї народності. Як-от українці, росіяни, білоруси, болгари, французи тощо. Одне слово, була колись якась загадкова народність – українські чемериси, від найменування якої й походить моє родове прізвище.
Походженням свого прізвища, справді, рідкісного навіть для мого села Заїчинці, де я народився року 1936-го й виріс, набравшись ума, я цікавився чи не зі шкільних своїх років. І навіть свого часу написав біографічну повість «Це я, званий Чемерисом» (вміщена в моїй автобіографічній трилогії «Веселий смуток мій». Київ, 2007)[1].
Там я розповів і про історію та походження мого прізвища, котре декому з українців здається ніби не нашим. Себто не національним, на кшталт українських прізвищ, що закінчуються на «-енко»: Іваненко, Шевченко тощо.
Не буду повторюватись, скажу лише, що я перелопатив масу історичних джерел і зрештою погодився, що моє прізвище походить від назви тюркських племен (татар) чемерисів, які в сиву давнину перебували на службі в польських королів та багатої шляхти. З Польщі, поступово емігруючи, перебралися в Україну (західну) та на Волинь, Житомирщину. І взагалі – Поділля. Асимілювалися із часом, породичались з українцями й зрештою у якомусь там поколінні стали теж українцями. От звідки й пішло прізвище Чемерис: від тих турків, які змішалися за століття з українським населенням. І воно вказує, звідки родом носій прізвища Чемерис. Звідки походять його предки, часом і далекі-предалекі. Як-от: Литвин – виходець із Литви, Швед (Шведов) – виходець із Швеції, Циганков – із циган, Білорус – із Білорусі, Татаринов – із татар і т. д.
Але на Інтернет-сайті (Вікіпедія) зовсім іншої, виявляється, думки. «В окремих історичних джерелах і в літературі іноді чемерисів ототожнювали з татарами-ліпками, для чого не існує підстав».
Отже, слово Вікіпедії.
Звертаюсь за консультацією до Інтернету про походження свого прізвища.
Мить – і Вікіпедія дає відповідь (здається, у неї на всі запитання готові в запасі відповіді):
«Походження. Прізвище Чемерис виникло від західноукраїнської місцевої назви переселенців чемерисів (марійців). Російський варіант прізвища – Черемісін, що означає те саме – марієць.[2]
Відомі носії:
Чемерис Валентин Лукич – український письменник (от де не сподівався себе зустріти!); Чемерис Володимир Володимирович – український правозахисник; Чемерис Микола Анатолійович – український поет».
А вже далі пішли вони – українські чемериси. Власне, їхня історія.
«Українські чемериси – етногрупа марійців, які переселилися в українські воєводства Речі Посполитої в 1527 році, а також на протязі 40 років чемериських війн. Одна з найстаріших і компактних груп фіно-волзького населення України, відома під застарілим етнонімом «чемериси». За даними академіка Ярослава Дашкевича, зберегли національну ідентичність, мову і традиційну релігію до кінця XVIII ст., так звані «барські черемиси» – до кінця XIX ст. (від назви міста Бар).
Чемериси – українська народна назва; справжня назва – черемиси, згідно з самоназвою, марійці. Цей народ із Поволжя, значна група якого переселена в якості полонених на західні кордони Московського князівства, втекла через Білорусію на Волинь у 1527 році. Пізніші міграції XVI ст. пов’язані з повстанням черемисів проти московської влади; у другій половині XVIII ст. на Полтавщину втекли черемисикріпаки з Курської губернії.
Використовували марійську мову, що належала до волзької групи фіно-угорських мов. Основне місце розселення – Бар на Подолії (з 1541–1542), де створили окрему автономну частину міста «Чемериський Бар». Виконували сторожову службу, захищаючи Подолію від татар, брали участь у походах на Причорномор’я. Займалися також хліборобством, огородництвом, тваринництвом, бджолярством, полюванням. Інші поселення – подільське місто Черемиси (з 1600, на початок XVIII ст. припинило існування); передмістя Черемисівка (виникло після 1607) біля сучасного села Сальник Вінницької області; м. Чемерпіль (з 30-х рр. XVIII ст.) тепер Кіровоградської обл., колишній Чемериський Бар – сьогодні с. Чемериси біля
Також повість надрукована в журналі «Вітчизна», № 11–12, 2006 р. і № 1–2 за 2007 р.