Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
Хорол на береги-бережечки, кути й протоки та копані, за роки й забуло, як і звати річку – річка, та й усе. І лише в п’ятдесятих роках біля мосту раптом поставили табличку з голубими літерами: «р. Хорол».
Варто зазначити, що заїчинський термін «берег» не завжди означав сухий берег. За роки люди – ті, хто там жив, – протоптували в очереті стежки до води, це й звалося часто «берегом», твердих берегів було лише кілька. А біля мосту були плеса, повні маківок (білих лілій) і глечиків (жовтих лілій), там ми любили купатися.
То був наш центральний «пляж».
Хорол не кожну пору року був видимий з-за очеретів, як буває видима ріка – плавні його ховали од світу білого. Зате по весні він так розливався, таке було буйноводдя на всю широчінь, коли навіть луки зникали під водою, що ми нарешті бачили свою річку у всій її красі й привіллі.
Щовесни з вирію поверталося у плавні на води нашої річки різноманітне птаство – дикі качки, гуси, журавлі, лелеки, різний пернатий дріб’язок, і тоді ґелґіт, крики птахів переповнювали наше село. Потім вода потроху спадала, оголюючи луки, заплави, острівці, швидко ріс очерет. Під осінь Хорол мілів, очерети навколо нього і в долині здіймалися непроходимими хащами, і річка знову зникала з наших очей, і тільки біля мосту ми й бачили чисту воду. Та ще на човнах, пробившись через очеретяні джунглі, діставалися чистоводдя[5].
У сиву давнину, коли всюди були вороги, наш півострів серед степів (долина Хоролу), зарісши очеретами та гаями, ставав надійним сховком для втікачів від панщини, для козаків, як місце для засідок. Хоч земля на півострові не з кращих, але заради безпеки люди мирилися навіть з бідними ґрунтами. За переказом, першими на півострові, що сховався од світу білого, у плавнях, поселився зі своїм загоном сотник Костяний – він і охороняв ті краї від ворожих набігів, у західній частині Полтавщини. А збоку суходолу, себто миргородської та хорольської доріг, що вибігали через суходіл з півострова на узвишшя і далі в привілля полтавських шляхів, у ті часи стояли сторожові козацькі бекети з сигнальними вежами, де й чатували дозорці сотника Костяного – сліди тих бекетів зберігалися ще на початку століття.
Сотник Костяний був хоробрим у бою, з козаками сердечний, за що останні його шанували, але на вигляд не вдався – зріст його підводив. Ще й ґандж мав, що його не можна було утаїти: заїкався. Тож його позаочі так і звали: Заїка. А тих, хто селився на півострові біля Заїки, зрозуміло, що теж величали Заїками. І звалося б сьогодні моє село Заїками, коли б не пані сотникова. Була вона, на відміну від дрібненького мужа свого, дебелою нівроку, високою, широкої кості, і коли поважно вулицею йшла, сила у ній відчувалася, і чоловіки зайвий раз з нею уникали зустрічатися – ще не так глянеш, не так кашлянеш та й розгнівиш пані сотникову…
Але пані сотникова, хоч на вигляд і була гроза грозою, та душу мала добру, жалісливу. Любила свого маленького сотника вірно і ніжно, і називала його не Заїкою, як усі, а – лагідно-ласкаво: Заїчкою.
Пригадуєте у Павла Тичини: «Не той тепер Миргород, Хоролрічка не та»? За Миргород не скажу, а Хорол-річка нині й справді вже не та. Принаймні в нашому районі. В сімдесятих роках вирішили осушити її заплаву, те неймовірного багатства й краси привілля, і – «осушили». Прорили канал, що мав символізувати річку Хорол, спустили в нього воду, що ще лишилася, і таким чином знищили річку. Але це – сумна окрема тема.