Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис
років. Тому з нас ніхто не сміявся – біда нас до того змушувала. А вже як надів штани у двадцять літ, так і погнали на панщину – бо до дівчат заглядав… Краще панщина, як у двадцять літ без штанів. На кутку хлопці й дівчата ввечері чи в неділю збираються, а мене до гурту не приймають – без штанів. То я й надів. Хай, думаю, женуть мене в кріпацтво, аби лишень я міг до дівчат ходити… Тоді ж і оженився – на кріпачці».
Прадід Артем був учасником Севастопольської оборони 1854–1855 років, під час Кримської війни. Особисто знав матроса Кішку і багато про нього вдома розказував, але подробиці тих розповідей, ніким не записані, доки я виріс, якось і розгубилися, постиралися з пам’яті… Бабуся їх уже призабула, всі ж інші, хто знав Артема, на той час вже повмирали.
Бачив царя, який приїздив у Крим чи в Севастополь. Який саме цар – не знаю, але, мабуть, Микола I. Прадід, переповідала бабуся, був дуже розчарований, бо сподівався і вірив, що цар, навіть як людина, був чимось незвичайним, а прадід, вилізши на дерево – інакше царя при збіговиську народу та солдатів не можна було побачити, – уздрів маленького низькорослого чоловіка (а може, то йому так здалося – з подиву?!), рудого, котрий на перший погляд не являв собою нічого. Ну, анічогісінько такого, щоб видавало в ньому божого помазаника. Тому прадід Артем все життя був явно розчарований, що цар виявився таким… не вдатним з себе, чи що. Цар, а наче звичайнісінький дядько, обурювався прадід. Казна-що таке!
Із Севастопольської кампанії прадід привіз химерну річ (найбільше диво нашої сім’ї): у плескатій пляшці з вузеньким горлом був дерев’яний хрест, він стояв у стружках, а позад нього знаходилась картинка, що зображувала відсічену голову хрестителя Іоана Предтечі, який провістив близьке пришестя Христа. Він і похрестив Ісуса разом з іншими. Прадід розказував, що такі штуки – хрест у плескатій пляшці з вузьким горлом – виготовляв на дозвіллі (власне, між боями) один севастопольський моряк. І роздавав солдатам на згадку. Дав він таку пляшечку й моєму прадіду. Той хрест у пляшці зберігався в нашому сімействі більше ста років і десь у вже шістдесятих роках ХХ століття остаточно струхлявів, хоч сама пляшка й була міцно закоркованою. Та, мабуть, волога якось туди все ж просочувалась, і хрест розсипався. Але більш як сто літ все ж таки простояв, і в нашому селі не було такої людини впродовж тих ста років, яка б не тримала пляшечку в руках і не дивувалася їй, чухаючись – і як це через таке вузесеньке горло пляшечки вставлено хрест?
Дечим подібним займався і мій прадід. Він був маленький, рудий, швидкий і весело-говірливий – говорив швидко, з гумором, вмів чудакувати й розігрувати інших. Дуже любив плодові дерева, й будучи непоганим садівником, вирощував їх – у нього росли найкращі в селі груші, яблука, сливи. І такого саду, як у нього, більше ніхто не мав у селі.
Старий забавлявся різним чудакуванням. Зокрема, коли з’являлися маленькі яблучка чи грушки – ще пуп’янки, – заводив маленьку грушку в пляшку через вузеньке горло, підв’язував її