Лютеція. Юрій Винничук
мене цікавий, кого я потребую в цей час, у час розпачу й самоти. І уява моя вимальовує того таємничого когось, а точніше, ту якусь, – ту, що ось зараз виходить з автобуса й запитує, як пройти до мене. На неї очікує півгодинна хода проти вітру, отож вона закутає обличчя шаликом і вперто долатиме сніги, можливо, не раз послизнеться і впаде, але тут, зоддалеки, її манитимуть освітлені вікна мого дому. Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається рух, щось між дерев миготить, але мені жодного разу не вдається роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжую вдивлятися, аж поки в очах не рябіє, а біла білина снігу починає поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся й зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.
Мене пронизувала самотність, гнітила і чавила всі відчуття, але я був сам на сам зі своїми книжками, вони співчутливо дивилися на мене й намагалися звабити, щоб я узяв котрусь із них до рук і забувся, не думав про те, що мене гнітить, і я брав котрусь, розгортав посередині, прочитував кілька речень, і гаряча хвиля неприємного болю затоплювала мене. Я відкладав книжку й сидів, тупо вдивляючись у вікно. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола, і не бажав нічого знати. Мені ніхто не телефонував, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Мені було сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив, було б важко сформулювати. Самотність була біля мене завжди, я звик до неї настільки, що вона перетворилася на невід’ємну частину мого «Я», вона обдаровувала мене солодкими видіннями, я завдячував їй усім, чого досяг. Не покидай мене, моя самотносте, не покидай, моє останнє слово буде словом подяки тобі.
Інколи я ловив себе на дивному почутті жалю і співчуття до самого себе, мені здавалося, що я знову маленький хлопчик, якого веде за ручку уявна бабуся, бо живої давно вже нема. Я заплющую очі й відчуваю свою долоню в її – теплій і зашкарублій. Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, в якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників, – які творили тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз’їхалися або померли, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут навпаки – я тягнувся до них, та тільки для того, щоб знову відчути самоту, байдужість до всього і ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином. Моя самотність нагадує алкоголізм, я п’ю її зі смутком, але не без вдоволення, цей стан мені навіть до вподоби, я відчуваю, що бути самотнім – це той дар, яким рідко хто може похвалитися. І це водночас наче стан абстиненції, коли тривалий час не п’єш і знаєш, що можеш за будь-якої хвилини випити, але стримуєш себе. Отак і я – можу взяти й зателефонувати комусь, і того дня самотність розвіється бодай на один вечір, але я не телефоную, я вдивляюся в чорноту лісу, і те, що там мерехтить – щось строкате, заманливе, – приковує все більшу мою увагу. Мигне то червоний, то білий колір, мовби хтось причаївся там і подає мені сигнали: біле, червоне, біле, червоне…
Можливо, ці сигнали й можна розшифрувати, і навіть, можливо, вони адресовані мені, але я не володію здатністю розуміти їх, хоча певна закономірність у миготінні цих барв мусить бути. Шкода, що не маю бінокля, на такій відстані розгледіти щось неможливо. Урешті не витримую, взуваю чоботи, светра, кожуха й шапку та йду, прихопивши ліхтарика, через поле просто до лісу. Мерехтіння то з’являється, то зникає, а вітер січе в обличчя снігом і жалить щоки, очі сльозяться, скидаю рукавицю й витираю їх долонею, але за мить вони продовжують сльозитися. Вітер дме з усе дужчою силою, крутить сніговими вихорцями, піднімає цілі вітрила снігу й кидає навперейми, іти стає все важче, ноги грузнуть по коліна, сніг забивається за халяви. Але тепер, коли я дивлюся в бік лісу, то вже не бачу того барвистого мерехтіння, бо сніг сліпить, не дозволяє придивитися.
Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тільки сніг і свої ноги, окуляри, заліплені снігом, я зняв, раптом до моїх вух долинають звуки, схожі на поскрипування, легеньке поскрипування хвіртки, хоча звідки тут хвіртка в лісі. Нарешті сніг перестає дошкуляти, я опиняюся поміж дерев і щойно тепер можу відсапатися, тут нема такого вітру, дерева захищають від снігу, я витираю окуляри хустинкою, накладаю і бачу, що змилився, збився з дороги. Коли увечері зайти до лісу і вдивлятися в його темряву, то здається, наче вдивляєшся в причаєну сутінь своїх нутрощів. Лячно стає ступити бодай один крок, бо дошкуляє думка, що хтось тут щойно побував, буквально за хвилину до тебе, і якщо затамувати подих і прислухатися, то можна почути ще його даленіючі кроки в скрипучому снігу. Либонь, треба пройти трохи вбік, та йти засніженим лісом непросто, бо тепер уже заважає хмиз, що причаївся під кучугурами, гілляччя хапає за ноги, цупкі мацаки облисілої ожини шарпають за штани, кілька разів довелося впасти й запорпатися обличчям у сніг. Аж ось мигнуло! Це воно – біле, червоне, біле, червоне… Ще кілька кроків, і те, що я бачу, викличе в мене жах, бажання кинутися тікати. Яким божевільним був мій намір вирушити до лісу надвечір, сутінки саме почали гуснути, а ворони угорі мостилися на нічліг і голосно каркали, мов на цвинтарі. А перед моїми очима вигойдувалося оте – біле, червоне