Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук
рвіночок у віночку, а люди ще не прокидалися, бо свято було вчора і нині – оте весняне пишне свято.
З гущавинного тунелю на встелену сивим димком леваду вийшли двоє і посміхнулися до сонця, ще продряглі від ранішньої прохолоди.
– То хіба вже вертайся, Василю, я до станції сама піду, – сказала дівчина і чорну косу перекинула на груди, а Василеві до безтями захотілося припасти й поцілувати ту пахучу косу-змію, ті тугі груди, що випиналися під блузочкою і, мабуть, також, як волосся, пахли миртою. Але дивився ранок, і сонце вже піднялося над вершечками тополь ген там за рікою – тож не можна було, та й дівчинка-пастушка перестала мугикати пісню, задивилася, заздрісна й замріяна.
– Бувай здорова, Вірочко…
Тремтіла над головами крислата осика, набухлі росинки зривалися з листків і падали разом з парубоцьким гарячим поглядом на волосся, обличчя, на стулені уста дівчини.
– Вірочко… – прошептав Василь, дивлячись у її великі зеленкуваті очі. – Я… Ми два роки майже отак здибаємося… і не знаю, забава це чи… бо вже нібито й не маленькі…
Дівчина боязко відвела очі, вона знала, що хоче сказати парубок. Та й люди вже подейкують, мовляв, не став Іван Ковбанюків ученим, то хоч його брат Василь ожениться на вчителевій дочці; мати допитливо поглядала на Віру й лукаво похитувала головою, а батько також іноді задумувався над тим, що не маленькі ж вони, не маленькі…
– Я полюбив тебе, Вірочко…
– Не треба, не можна цього казати! – скрикнула Віра. – Неправда це!
Та Василь не чув тепер уже нічого, рвучко обняв дівчину і шалено впився в її губи. Вона навіть не могла пручатися, лише хитала головою й ображено дивилася в його сп’янілі очі.
Протверезівши, Василь відпустив Віру, та вже не побачив її обличчя. Вона висмикнулась, як риба з рук незґрабного рибалки, і побігла до тракту, залишаючи на росяному мереживі дві темні доріжки.
– Віро! – зойкнув Василь їй навздогін, але дівчина не оглянулася. – Дурень, дурень!! – заскрипів зубами. – Куди ти прешся, мужицьке рило?… Пані вона, вчительська дочка, свинопасе!
Вдарив кулаком по стовбуру осики, кулак здерев’янів, дерев’яніло серце. На землю посипалась роса, мов сльози.
З-поза високої зелені жита визирала пастушка, заздрісна й замріяна. Коровина хапала на повну пащу жмуття соковитого хліба, але дівчина цього не бачила. Вона марила про перший поцілунок, ще не знаючи того, що не завжди він приносить щастя.
Паленіючи від ранкового протягу і Василевих обіймів, Віра вбігла у вузьке приміщення вокзалу. Поїзд уже чекав біля перону, незадоволено чмихав – сердився, що його зупинили в розгоні. Притьмом взяла в касі квиток і, не дивлячись на людей, – адже білий день, всі знають, всі бачили! – вскочила в тамбур.
«Як він смів!» – Це було обурення і разом з тим якась потаємна втіха за свою зрілість. Та напливав до серця незрозумілий їй самій жаль… Так шкодують за келихом п’янкого вина, коли від необачного руху воно марно розливається по білій скатертині.
Поїзд рівномірно стукотів на стиках рейок, заспокоював, і думки помандрували перехрестями згадок.
Чого марно?… Чого марно?… Тебе колись п’янило це вино… Ліщинові кущики на царинах з чорнобривими китицями горіхів і кронасті дуби з пузатенькими жолудями на гіллі… А за день-два – холодні гімназичні коридори. Ти хочеш припасти до скошених сторонок прив’ялої трави за польовою дорогою, скупатися в повітрі, настояному на духмяному чебреці, а потім помчати у лісову долину, де журкотить холодний струмок і гірко пахнуть вільхи… І враз – кидається вбік шкапина, віз, повний сіна, перехилився до берега, а розлючений красивий парубок замахнувся пужалном.
– Васильку…
– Вірко!
Дужими плечима підважив полудрабки, поставив воза на колеса, легко, наче ляльку, висадив тебе на сіно. Пам’ятаєш?
«…Чого марно?… Чого марно?» – стукотіли колеса.
В гімназії навчальний рік так і не розпочався. Змінилась влада, змінювались люди. З Берези Картузької повернувся Іван Ковбанюк. Колись на нього, зовсім юного хлопця, Віра задивилася вперше. А тепер він чужий. Насилу впізнала. Худий, рідковолосий, змучений. Червоний рубець повзе від коміра сорочки до підборіддя. Та це ще б і нічого. З його очей зникла та чудова наївність, сором’язливість. Зараз у них – слід нелегкого життя, важка серйозність. Віра знає – вони не матимуть про що розмовляти. І мимоволі бліде Іванове обличчя смаглявіє, рідке волосся темніє і кучерявиться, ось-ось він прискочить до неї і замахнеться пужалном… Ба ні…
– Підеш далі вчитися, Іване?
– В селі працюватиму.
– Начальником хочеш…
– Тобі важко мене зрозуміти.
– Певно, коли ти навіть братові грозив тюрмою за його зв’язки з «Просвітою».
– Не зовсім точно тобі Василь сказав. Людей слухай, а свій розум май.
Син Якубського утік до Німеччини. Іван з Андрієм Опришком розбирають солтисову стодолу, і казала Вірина мама: «Ці ще церкву підуть розвалювати».
– А