Мітфордські вбивства. Джесcіка Фелловз
рямку – до Сент-Леонардс-он-Сі, де над чайною крамницею мешкала її добра подруга Роза Піл. Хоча день народження та хутряне манто для будь-кого і стали б задосить вагомою причиною, щоб скористатися послугами екіпажу, а не двома автобусами, потрібними, щоб перетнути місто, Флоренс виправдовувала такий вибір транспорту ще й чималим багажем: сумка для офіційних паперів, велика валіза, валізка для косметики, парасолька та дамська сумочка.
Ба більше, щодо таких необачних розтрат: відколи її демобілізували, минуло лише два місяці, і до схожого марнотратства жінка вдавалася лише раз чи двічі, хоча й могла собі це дозволити завдяки грошам, які п’ять років тому успадкувала від сестри. І це не враховуючи власних заощаджень. Тож вирішено – Флоренс гукнула носильника. Якщо він без скарг потягне її валізи, вона залишить йому щедрі чайові.
– На дев’яту платформу, будь ласка, – сказала вона йому, – до вагонів третього класу. – Її поблажливість до себе мала межу.
Вільна від багажу, Флоренс припасувала вишуканого хутряного капелюшка та обтрусила довгу спідницю. Довоєнна мода краще приставала до її фігури, й хоча час від часу їй таки кортіло відмовитися від корсету, вона ніяк не могла до цього звикнути. Якось, гуляючи без нього, жінка почувалася так, немов дефілювала вулицею зовсім гола. Не зраджуючи своєму маленькому ритуалові, вона поплескала долонею сумочку, зручніше перехопила парасольку, щоб опиратися на неї при ходьбі, й цілеспрямовано закрокувала до каси. Їй ніколи було гаяти час.
На вокзалі була й пошта, і Флоренс задумалася, чи варто запискою повідомити портьє, що їде з кімнат, які винаймала, однак вирішила цього не робити. Зрештою, вона могла написати і з Сент-Леонардса. Жінка рушила до каси, із полегшенням побачила, що немає довгих черг, і стала до шостої стійки позаду доброзичливої на вигляд молодої жіночки. Флоренс замилувалася стрункою фігурою попереду; блискуче волосся зачесане та вкладене у великий капелюх, прикрашений темно-синім сатином. Мода на коротко підстрижене волосся ще не панувала в Лондоні так, як Флоренс бачила це в Парижі, хоча й підозрювала, що до цього лишилося недовго. Жіночка швидко купила квиток, а тоді коротко всміхнулася їй і пішла геть.
Флоренс глянула на касира за склом, бородатого чоловіка в кашкеті. На якусь мить замислилася, як це адміністрація залізниці дозволила носити бороди, а тоді нагадала собі, що війна могла спотворити його обличчя й чоловік прагнув це приховати. Таке траплялося досить часто, й вона знала це, як ніхто інший.
– Слухаю, мем, – сказав він їй. – Куди?
– Третій клас до площі Воїна, Сент-Леонардс, будь ласка. Зворотний за тиждень.
Флоренс бачила, як він мигцем глянув на її військову медаль, і в погляді ніби читалося: «Ти одна з наших». Але прозвучало лише:
– Дев’ята платформа. Ви саме встигаєте на п’ятнадцяту двадцять. Це швидкий потяг до Льюїса, де він розділяється – перші вагони до Брінґтона, останні до Гастінґса. Вам краще сісти назад.
– Так, я знаю, – сказала Флоренс. – Але дякую.
– З вас шість шилінгів.
Вона вже поклала сумочку на виступ попереду, швидко витягла потрібну суму. Спритна, навіть у рукавичках, Флоренс передала гроші, натомість отримавши маленькі жорсткі прямокутники. Жінка обережно поклала решту до сумочки, тримаючи потрібний квиток у руці, й клацнула застібкою.
Вийшовши до юрби, Флоренс глянула на вокзальний годинник: час ще був, проте вона знала, що носильник тремтітиме від холоду, чекаючи на платформі з її сумками, тож вирішила не йти до затишної кімнати в будівлі вокзалу, щоб випити чашечку чаю. Суворий січневий мороз давно покінчив із різдвяними веселощами, так само і з відчуттям новизни на початку нового десятиліття. Вони так довго чекали післявоєнного життя лише для того, щоб дізнатися, що ніщо вже не буде як раніше. Забагато змінилося, забагато завдано горя.
Принаймні поїздка буде недовга, а коли вона прибуде, на неї вже чекатиме Роза із гостинною вечерею – щедрі скибки хліба з товстим шаром масла, нарізана медова шинка та склянка елю, а можливо, навіть шматочок непроданого торта з чайної крамниці, розігрітого солідною порцією домашнього заварного крему. За тиждень чи два, проведені у Рози, Флоренс завжди доводилося аж на дюйм[2] послабляти корсет. Дивно, та згадка про таке пригощання – спогад, якому можна вірити після стількох візитів до подруги, – не збудив у Флоренс апетиту. Просто зараз вона хотіла лише гарячого солодкого чаю, та байдуже. Терпіла й гіршу нужду.
Вона крокувала до потяга. Платформа під номером дев’ять насправді була напівплатформою і простягалася вздовж дальнього правого боку вокзалу, тож щоб дістатися до неї, потрібно було перейти платформу номер вісім. Рухаючись велично, але впевнено, мов «Лузитанія»[3] на виході з Ліверпуля, вона краєм ока нібито впізнала постать. Флоренс здригнулася. Він знав, що вона буде на вокзалі? Чоловік був сухорлявий, худий та трохи потріпаний – дерев’яний рятувальний пліт порівняно до її океанського лайнера. Він стояв до неї боком, капелюх насунутий на очі, тож жінка не знала напевне, чи він її бачив. Флоренс заквапилася, серце калатало їй у грудях. Попереду вона
Приблизно 2,5 см.
Британський трансатлантичний пасажирський лайнер, один із найбільших того часу. У 1915 році прямував із Нью-Йорка до Ліверпуля і був потоплений торпедою з німецької субмарини. Загинули 1197 людей, серед них діти.