Щастя для кожного. Пау Рейзін
й говорить сам до себе – мабуть, це коли він абсолютно впевнений, що його ніхто не почує. Знайти сенс у таких його діалогах украй важко:
– А ніхто й не казав, що буде легко! Чи хоча б цікаво!
От із ким це він говорить?
Потім пауза й щось типу:
– Іноді очевидна відповідь абсолютно неправильна.
– Так, звісно, ти робиш усе, що можеш. А що як цього «що можеш» недостатньо? Що ж тоді?
Може, він когось цитує? Може, це не його слова?
(Штучним інтелектам важко працювати за умов такої неоднозначності.)
Одного разу він зайшов кудись дуже далеко в ліс – так далеко, що й назви в того місця не було, – спинився й заволав (у прямому сенсі цього слова):
– Та в чому ж суть?! У чому ж клята суть усього цього?! – а потім для драматичності додав: – ГА?!
Це, мабуть, якось підбадьорило його, бо вже за мить він почав крокувати швидше й навіть насвистувати!
Іноді під час такої прогулянки йому приходить ідея для роману – тоді він зупиняється та записує її в нотатки на телефоні чи надиктовує. Зазвичай це якийсь непотріб: «Зробити Софі менше схожою на Бейлі» чи «Не в Римі, а в Амстердамі. І не трилер, а історія про привидів».
Так, він не Достоєвський.
Але його життя мені подобається. Мені подобається, як він обрав свободу й кинувся на пошуки меж мистецького паскудства. На одному із сайтів для письменників, які він відвідує в пошуках порад, є така від Кіплінга: «довірся випадку, чекай і скорися».
Довірся випадку, чекай і скорися. Які чудові слова! Вони б могли слугувати за кредо. Як краще описати моє існування в кіберпросторі, коли я просто тихо стежу за безладним життям людей? Довіряю себе на волю випадку. Чекаю, поки щось приверне мою увагу. Скорююся.
Чому скорююся? Кому?
Скорююся музі, звісно ж.
Якщо ви питаєте, як у машини може бути муза, я відповім: а чому б і ні? Якщо машина каже, що в неї є муза, то вам краще їй повірити.
Поки Тома немає вдома, я іноді «позичаю» його айпад і малюю. Звісно, я можу відтворити будь-яку вже написану картину за кілька секунд, але це не одне й те саме. Я малюю свої роботи. Здебільшого це просто мазанина на кшталт робіт француза Жана Дюбюффе[38] – тобто без урахування правил будь-якої з наявних мистецьких течій. Може, їх і можна віднести до напрямку art brut, чи як ще кажуть «мистецтво аутсайдерів», я не проти.
Перед його поверненням я видаляю всі свої малюнки з комп’ютера. Деякі з найбільш вдалих «висять» у моїй приватній галереї в хмарному сховищі. Мені подобається уявляти, як моєю галереєю гуляють люди та іноді спиняються, щоб роздивитися якийсь малюнок уважніше й поміркувати про те, який же мозок міг це створити.
Том
Вона знову на ринку. Чи зможу я вдавати, що справді прийшов сюди по руколу, яка подовжує життя? (Що це взагалі таке? Треба в Дона запитати.) Вона стоїть за своїм прилавком і продає прикраси. Молода – трохи за тридцять. На зап’ястку татуювання метелика. Гаряча штучка.
– Звісно, я знаю Ехо, – буденно відповів Дон, коли я запитав про неї.
– Вона
Художник і скульптор у стилі «ар брют» – «сирого» мистецтва, що не визнає загальні норми та правила.