Квіти на снігу. Надія Гуменюк
адривне й застережливе «Не підхо-о-о-о-одь!!!».
Колись той крик будив його мало не щоночі. Потім він навчився, як не чути його: за день, бувало, сам так накричиться, так нарепетується, що аж горлянка пече, увечері заправить ту печію казьонкою й спить до самісінького ранку як убитий. Головне – не залишатися наодинці із собою вдень, не дати крику заскочити себе зненацька. Але тепер…
Він обхоплює голову, затуляє долонями вуха. Намарне. Здається, голос всотується в нього через припухлі долоні, через голі ступні, через розширені пори шкіри. Чоловік здіймає над головою руки зі стиснутими кулаками, розтуляє рота: мусить перекричати той крик, мусить прогнати.
– А-а-а-а… У-у-у-у!!!
Він уже не кричить, а виє, як вовкулака. Голос стихає, ніби злякався того виття. Але чоловік знає, точно знає, що той не зник, не розчинився в чорноті ночі, ні-ні, він забився в котрийсь із темних кутків кімнати, заховався, причаївся, перетворився на тривожну вібрацію повітря, що змушує так дрібно сіпатися його важке тіло. Зараз той голос нагадає про себе й знову до самого ранку буде будити його, розтриюджувати пам’ять, ворохобити й нидіти десь там, де в людини має бути душа.
Якийсь беззвучний схлип прокотився темрявою. Якесь дивне тремтіння зворухнуло ніч. Звідки воно? А-а-а-а… Він хапає сокиру, давно сховану під ліжком, і йде. До криниці. До тієї прояви, з якої виривається голос. До тієї вирви, того казана пекельного, що ось уже стільки ночей вихлюпує на нього свій смоляний окріп.
Чоловік обережно несе своє велике набрякле тіло через двір мерехтливою доріжкою з рожевого базальту, повільно підходить до чорного металевого мережива хвіртки, хапається за роззявлену пащу чи то дракона, чи то динозавра на ній і зразу ж перелякано відсмикує руку, ніби той ящір ожив і намірився зімкнути на ній свої залізні щелепи. Погляд, спрямований за хвіртку, на пагорбок, від якого збігає дорога, застигає, очі розширюються від жаху. Густі клуби білого нічного туману котяться до криниці, оповивають її з усіх боків і вже здаються хмарами, які піднімають її над землею й несуть, несуть кудись. Ось уже й він по коліна в тому білому хмаровинні пливе за криницею – у вічну безвість чи на вічний суд?
І раптом над жовтим зрубом криниці, біля довгої шиї дерев’яного журавля, з’являються чиїсь руки, здійняті до неба, за ними – голова, плечі. Мить – і вони опускаються, зникають. Знову з’являються й знову зникають. Ніби хтось благає небесні сили витягти його з темної безодні, з білої драговини туману. Вражений мозок чоловіка, який стільки років носив у собі ту криницю, як ракову пухлину, не може усвідомити, чи випірнуло побачене з минулого, чи відбувається ось зараз, у цю глупу ніч, – він вимикається, згасає, як перегоріла лампочка. Велике тіло спочатку застигає на місці, тоді повільно сповзає по хвіртці й падає на доріжку, якраз під розчепірені лапи чорної містичної істоти з роззявленою пащею.
– А-а-а-а… У-у-у-у!!!
Хтось вмикає світло в садибі навпроти, виходить на дорогу, насторожено вслухається. Але не у виття, що б’ється об нічну темінь поруч, а в слабкий стогін, що ледь долинає з краю вулиці, від криниці. Він хутко минає сусідську хвіртку з потворним ящером, що причаївся серед чорного, відлитого з металу мережива, як павук серед павутиння, обходить важкі ковані ворота, високий мур. Хтось такого ж зросту, з таким самим впертим нахилом сивої голови, з таким же трохи випнутим підборіддям, як у чоловіка, який лежить біля хвіртки. Хтось… Двійник? Згусток матеріалізованої пам’яті? Воскреслий із мертвих?
І. Зимопис Авеля
– І хто ж ти, зеленоока? Звідкіля прибилася до цих місць такої темної ночі? І що мені з тобою робити? У міліцію телефонувати, швидку на поміч кликати чи ждати, поки ти відволодаєшся й сама скажеш? Мо’, і зовсім ні до чого тобі ті зайві свідки? Хтозна, у яку халепу ти втрапила? Га? Та чого ж ти так вчепилася пальчиками в цю полотняну торбеху? Знаєш, коли я ще парубчаком був, панянки з маленькими ридикюльчиками ходили, а тепер… Ну що це за дівоцька сумка? Та відпусти ж ти її! Дай-но, я цей писк моди на стілець покладу. Ну добре-добре, не хвилюйся, не буду. Спи. У твоєму віці сон – то найкращі ліки. А я… Усе одно щоночі витрішки продаю, а після цього всього, мабуть, до ранку задрімати не вдасться. Отож, якщо раптом, боронь Боже, щось, то тільки голос подай. Спи-спи, а я трохи поблукаю… Не бійся, не на вулиці, ні – як же я тебе саму покину? То інше… Зовсім інше блукання… От тільки очі заплющу – і вже…
Знов цей запах свіжопобіленої хати, випраних рушників і солодкої розчини, з якої завтра мають вирости паски… Запах Чистого четверга. Він легенько лоскоче серце, ніби хтось молоденькою травинкою по ньому проводить. І раптом…
Хата аж здригнулася від ударів. У дворах завалували собаки. Хтось гидко вилаявся. Я кинувся до вікна. Дві чорні постаті, – одна висока, дебела, а друга коротша, миршава, – облиті мертвотно-білим місячним сяйвом, товклися біля порогу, як опівнічні примари. Але ж привиди не грюкають у двері. Ще кілька ударів ногами знадвору – і сосновий засув у сінях розлетівся вдрузки, а двері розчахнулися навстіж і гепнулися об стіну. Я зіскочив із ліжка й кинувся в сіни, але тато наздогнав мене, поквапливо згріб