Темні таємниці. Андрей Кокотюха
а втім, помітне. Узуті в кеди ноги не мали м’язистих рельєфів, як і руки. До того ж, коли він почав спускатися з ґанку, Ольга помітила: кульгає на ліву ногу. Не дуже, проте зграбності рухам це не додавало.
І ще волосся на голові сиве.
Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.
– Так ви по рибу? – запитав кульгавий. – Ще нема, але буде.
– Чому одразу по рибу?
– Бо займаюся рибою, – розвів руками чоловік.
– Узагалі-то мені потрібен Вадим Чотар.
– Здрастуйте вам, – кульгавий зробив той самий привітальний жест. – Але від того, що Вадим Чотар перед вами, нічого не зміниться. Риби нема.
– Ну вас із вашою рибою!
Чотар зиркнув позад неї. Ольга перехопила погляд, повернулася.
– Що?
– Машина. «Опель». Ваша?
– Припустімо.
– А без припущень?
– Моя, – і додала вочевидь безглузду фразу: – Я на ній приїхала.
– Моя на приколі. Диски два дні тому гавкнули. Одразу три, буває. Дороги – яма на ямі, ускочив здуру. Хоч знаю ніби кожну. І, як на зло, тут ніде нема таких. Замовили аж у Києві. Уявіть, поштою чотири дні йтимуть. Зараза, знав би – домовився б із автобусом.
– Нічого.
– Так, буває. Але я знову про рибу. Проїдемося? Якщо інша справа до мене – дорогою поговоримо. Приємне з корисним буває.
Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: він не сприймав Ольгу жінкою. Не виказав жодного, бодай мінімального чоловічого інтересу. Їй не подобалося, коли при першій же зустрічі мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсім без уваги – її жіночу гордість трошки зачепили.
– До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні…
– Та знаю я Таньку дуже добре. – Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись. – Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес! – він чмокнув губами. – Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися… Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.
Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.
– Машину знайшов, Вадько, не інакше? – гукнув.
– Домовляюся, Назаре, домовляюся.
– Давай.
Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.
– Батько ваш?
– Угадали. Бачте, який живчик. А на мене каже – не в корінь пішов.
– Чого ж так?
– Буває, – схоже, це було улюблене слівце Чотаря. – То їдемо?
– Якщо інакше не вийде поговорити – гайда.
Ольга думала – чоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.
Він загнав Барву в глухий кут.
Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові,