Червоний Дракон. Томас Харрис

      Передмова до фатальної бесіди

      Хочу розповісти вам про умови, за яких я вперше зустрівся з Ганнібалом Лектером, доктором медицини2.

      Восени 1979 року через хворобу в родині я повернувся додому, у Дельту Міссісіпі3, і прожив там півтора року. Тоді я працював над «Червоним Драконом». Один сусіда із селища Річ ласкаво дозволив мені скористатися своїм прохідним будиночком4, що стояв посеред величезного поля бавовни, тож там я й писав, здебільшого ночами.

      Коли пишеш роман, то починаєш із того, що зміг побачити, а вже потім додаєш усе те, що сталося до і після. Тут, у селищі Річ, штат Міссісіпі, працюючи за складних обставин, я побачив слідчого Вілла Ґрема – в оселі вбитої сім’ї, у будинку, де вони всі загинули, він сидів і переглядав домашнє відео мертвої родини. Тоді я ще не знав, хто скоїв злочин. І я прагнув дізнатися, прагнув побачити, що сталося до і після. У темряві разом із Віллом я пройшовся будинком, місцем злочину, і побачив не більше й не менше, ніж сам слідчий.

      Інколи вночі я лишав у своїй хатинці світло та виходив гуляти широкими полями. І коли я позирав на хатинку звіддаля, вона скидалася на човен посеред моря, а навколо мене розлягалася безкрая ніч Дельти.

      Невдовзі я познайомився з напівдикими собаками, що вільно блукали полями цілою зграєю, чи, радше сказати, шворою. Деякі час від часу та за неявною домовленістю харчувалися в родинах, що працювали на фермах, але здебільшого псам доводилося добувати харч самотужки. Коли прийшла сувора зима, а земля висохла й замерзла, я почав давати їм собачий корм, і скоро вони вже споживали по п’ятдесят фунтів5 того корму на тиждень. Ходили за мною по всіх усюдах – велика різномаста компанія: високі гавкуни, коротуни, відносно дружні пси й здоровенні грубі собацюри, які не дозволяли себе чіпати. Уночі вони гуляли зі мною полями, і коли я їх не бачив, то обов’язково чув, як усі вони дихають навколо мене, хекають поблизу в темряві. Поки я працював у хатинці, вони чекали на ґанку, а як сходив повний місяць – затягали пісню. Бувало, я стояв спантеличений у широкому полі серед глухої ночі, з усіх боків мене оточувало дихання, зір туманився після настільної лампи – і я намагався побачити, що ж сталося на тому місці злочину. І єдине, що бачили мої стуманілі очі, – неясні обриси, міражі й блиск нелюдської сітківки, що раз у раз відбивала місячне світло. Сумнівів не було – щось таки сталося. Ви маєте розуміти: коли письменник пише роман, то він нічого не вигадує. Усі події вже відбулися, їх просто треба відшукати.

      Віллу Ґрему треба було з кимось порадитися, йому була потрібна допомога, і він про це знав. Він знав, куди йому належить піти, ще задовго до того, як дозволив собі про це подумати. А я знав, що під час минулого розслідування Ґрема було серйозно поранено. Знав, що йому страх як не хочеться звертатися до того радника – найкращого з усіх. У той час на мене самого щодня тиснули болючі спогади, і, працюючи вечорами, я співчував Ґрему.

      Отож, із певними побоюваннями я пішов за Віллом до Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців, а там ми й самі мало не здуріли, бо, перш ніж перейти до справи, нам довелося познайомитися з доктором Фредеріком Чилтоном – усі ми зустрічали подібних дурнів у повсякденному житті. Чилтон затримав нас на два чи три безкінечні дні.

      Я збагнув, що можу полишити Чилтона в хатинці з увімкненим світлом і спостерігати за ним звіддаля, з темряви, в оточенні своїх друзів-собацюр. Там, у мороку, я був невидимим – так само я невидимий для своїх героїв, коли просто