Блокбастер. Зоран Жмирич
ренах міжнаціональні й міжконфесійні конфлікти нерідко набували небаченої гостроти. Що ж до Балкан – «порохової діжки Європи» – зайве й згадувати, які шалені переплетіння доль, інтересів і кривд панували народами колишньої Югославії.
Доволі рання втрата власної державності, візантійсько-османський відтинок історії Сербії та угорсько-австрійське панування в Хорватії, суперечності між православ'ям, ісламом та католицизмом не давали підстав для мирного співіснування. Національно-культурне відродження південних слов'ян у другій половині ХІХ століття призвело до виникнення кількох могутніх політичних течій серед сербів, хорватів, словенців і чорногорців. Тож ще 1833 року Людевіт Гай написав своєрідний гімн хорватського відродження, який починався словами «Ще не згинула Хорватія, доки ми живемо» (Jos Hrvatska ni propala dok mi zivimo) – як і автор сучасного українського гімну, Гай надихався прикладом польської боротьби за відновлення незалежності.
Серед хорватів були прибічники національної державності й адепти югославської ідеї. Югославізмом марили й серби, які домоглися в останній чверті ХІХ століття відновлення держави. Але югославська єдність хорватам і сербам бачилася по-різному. Хорвати думали про рівні права народів, а у Белграді майбутню Югославію вважали Великою Сербією.
Уже з часів Першої світової війни стало зрозуміло, що хорвати й серби мають різні погляди на об'єднання. Трагічні акти п'єси з назвою «Югославія» сталися і в Україні: у листопаді-грудні 1916-го та впродовж 1917 року за наказом командування Сербського добровольчого корпусу в Одесі було жорстоко вбито кілька сотень хорватських військовополонених, які не виявили бажання воювати за сербського короля.
Саме тоді югославізмом перехворіли й розчарувалися видатні хорватські письменники Тін Уєвич і Мирослав Крлежа. Звірства в Одесі для багатьох хорватів стали наочним свідченням того, що ніякої південнослов'янської єдності не існує, бо красиву ідею використали адепти великосербського шовінізму.
Під час Другої світової війни Хорватію теж розривали суперечності. Частина хорватів підтримувала пронімецький белградський уряд, частина активно долучилася до творення Незалежної держави Хорватії, ще інші влилися в комуністичний рух опору.
Перемога комуністів на чолі з Йосипом Тіто принесла не мир, а продовження боротьби. Спроби створити єдину югославську націю, нівелювати прагнення хорватів і словенців до національної самобутності й власної мови викликало спротив. У 1967 році хорватські інтелектуали оприлюднили «Декларацію про назву й становище хорватської літературної мови», виступивши як проти підпорядкування хорватської мови сербській, так і проти інших унітаристських дій Белграда. Фактично з того часу сербсько-хорватські суперечності вдавалося стримувати лише адміністративно-репресивними методами.
Смерть Тіто й скасування одноосібного керування СФРЮ призвели до того, що до кінця 1980-х років відносини між республіками й центром погіршилися до краю. Ще більше ускладнив становище прихід до влади Слободана Мілошевича, яскравого представника великосербської течії у Югославії. У Хорватії і Боснії локальні сербські меншини об'єдналися в регіональні спілки й заявили про плани приєднання до Соціалістичної Республіки Сербії.
У 1991 році незалежність від Югославії проголосили Словенія, Хорватія і Македонія, роком пізніше – Боснія і Герцеговина. У відповідь центральна влада залучила поліцію та військо для придушень «сепаратизму». Почалися Десятиденна війна у Словенії (1991), війна в Хорватії (1991–1995), війна в Боснії (1992–1995).
У всіх цих війнах було чітко розділено сторони конфлікту: словенці, хорвати, боснійці, які прагнули незалежності на своїх землях, і центр (фактично – серби), чиєю метою було зберегти примарну «Велику Сербію». Задля цього було задіяно максимум ресурсів, створено десятки «народних республік» зі складу сербської меншини в різних регіонах Хорватії і Боснії…
Ми ж раділи, що здобули незалежність мирно. Не здобули. Ті фіктивні проросійські утворення, які ми зараз бачимо на сході України, – це аналоги сербських «республік» у Хорватії і Боснії першої половини 1990-х років. Різниця лише у тому, що Сербії тоді вистачило порядності визнати себе стороною конфлікту. Сучасна Росія не зважується навіть на це.
Україна зараз переживає те, що Хорватія пережила у 1991–1995 роках. Навіть не пережила, а й досі переживає. Нещодавно в Загребі було опубліковано дослідження про самогубства серед бійців і ветеранів тих воєн. За роки бойових дій у Хорватії загинуло від 13 до 16 тисяч осіб разом з цивільними жертвами. З початку війни і до кінця 2015 року покінчили з собою 2734 учасники війни. Дослідники наголошують: понад дві тисячі самогубств сталося вже після закінчення бойових дій, адже щороку від 100 до 120 ветеранів вчиняють суїцид, і кількість самогубств зростає.
Аналогічні процеси ми бачимо в Україні. Воєнні травми дуже болючі, особливо важко ведеться тим, хто повернувся з війни інвалідами – а тепер вони нікому не потрібні. Колись і ці бойові дії закінчаться, люди більше не гинутимуть від куль і снарядів, але лічильник воєнних втрат цокатиме й далі, бо багато теперішніх молодих, сильних хлопців не зможуть нормально жити з травмами неоголошеної війни в душі.