Царівна Нефрета. Василий Масютин
тоді, коли Тутмос облекшив своє серце оповіданням, він зміркував, що зрадив таємницю, про яку довідався тільки завдяки своєму становищу при святині… Але Сатмі його не видасть, правда?
– Але той зубастий… може, він знав ще щось більше і ще щось гірше? – питався Сатмі, що пробував назверх заволодіти собою.
– Він знає це від самої Нефрети… бідної Нефрети…
І знову немужеські сльози покотились по обличчі вражливого Тутмоса.
Загадкова неясність, що нависла над цією цілою справою, робила на Сатмія вражіння якоїсь обдуманої змови. Не було сумніву: Інені сам дав до неї почин. Боротьба? Боротьба!
Сатмі провів Тутмоса, обіцюючи, що нічим себе не зрадить, він іде тепер до Іненія у зовсім дрібній справі у зв’язку з порядком у святині. Але Інені не міг прийняти Сатмія того дня: в нього сидів Суаамон. Так відповів осоружний карлик.
– Інені не хоче мене бачити. Гаразд! – і вийшов зі святині.
Сатмі пішов до Тотнахіті, золотаря-ювеліра. Тотнахіті поблід, побачивши духовника. На його обличчі мінилася боязка услужливість і силувана безжурність, коли Сатмі мовчки оглядав бідну крамницю.
Золотар скрив золото, яке дістав для роботи нашийника. Коли в нього з’явився Сатмі, під опікою якого перебувала державна скарбниця, то це означало, що злодійство вийшло наверх. Сатмі справді відкрив крадіж, але і спочував бідному батькові кількох дітей, що кричали коло нього. Сатмі досі мовчав. І тепер він не прийшов домагатися звороту золота чи грошей, а просити Тотнахіті зробити йому одну послугу.
Тотнахіті був готовий до всього: він знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити інтересів божества. Стратити голову і право до чесних похоронів – не було йому приємно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот і валити ним у кусень срібла, нехай візьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тільки вдаряв сильно молотом: він, Сатмі, другий пророк Амона, має йому сказати щось, чого ніхто не повинен чути.
Тотнахіті взяв срібну плиту у кліщі і гатив у неї молотом, нахиливши голову до Сатмія.
– Я потребую човна і довіреного чоловіка, далі два звичайні одяги – один чоловічий, один жіночий. Я мушу мати трохи харчів і трохи срібла, щоб купити того, що мені буде треба. Я знаю, кілько ти вкрав тепер і кілько сховав попереднього разу. Половина з того, що ти вкрав зі святині, варта того, що я потребую, а друга половина залишиться тобі як винагорода за мовчанку. Я потребую все скоро, ще сьогодні. Заки зійде місяць, усе мусить бути на своєму місці.
Тотнахіті працював неуважно, попадаючи раз за разом не на ковало і не на срібну плитку – він дивився так, мовби шукав місця, де може заховатись. Його підборіддя тряслось, коли він говорив хрипким голосом:
– Амон бачить, як я каюся, але так скоро я не можу всього того зробити. Люди є хапчиві і будуть вимагати від мене більше, ніж має такий бідний раб, як я, золота… Чим я нагодую свої діти, як вмиратимуть