Сайонара. Джеймс А. Миченер
ими роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо -і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.
Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
«Сайонара» – художній твір. Всі імена, місця та події, які згадуються в романі, окрім загальновідомих, є результатами авторської уяви або художньої обробки. Будь-яка подібність до поточних подій, місць або до живих людей є абсолютно випадковою.
Присвячується Маркові
Сайонара
КАПЕЛАН ФІНІ: «Запобігти цьому шлюбу — не лише мій обов’язок, а й ваш».
Свої шостий і сьомий МіГи я збив 4 квітня 1952 року. Це сталося неподалік від річки Ялу; коли я повернувся до бази «Джей-10», я був збуджений. Військовий лікар глянув на мене і заявив:
– Ну, Грувере, тепер відпочивати.
Друже, це були приємні слова. Вони означали, що деякий час я не літатиму. Але я закінчував Вест-Пойнт, тож почувався зобов’язаним проявляти завзяття перед лікарем-резервістом, який уже мав невеличке черевце і таке інше. Довелося насупити брови й сказати:
– Усе гаразд, док. Пляшечка пива мені зарадить.
– Це правильно, – погодився лікар.
Він серйозно сприйняв мій запал, і на хвилину мене трохи замлоїло всередині. Я більше не хотів літати. І не лише тоді. Я дуже хотів здаватися бадьорим і готовим до діла, але так само сильно хотілося зайняти кабінетну посаду.
Але лікар був кмітливим. Він засміявся і сказав:
– Щось ви зблідли, Грувере. Я жартую. Ніколи не сприймав ці геройські штучки всерйоз.
Я розслабився і відповів:
– Дякую. Сон під корейським небом мені допоможе.
– Краще, – сказав док, відклавши стетоскоп, – ви повертаєтеся до Японії!
Те, як він це промовив, знаєте, означало, ніби, за його думкою, Японія була раєм, але я вже бував там і вона мене ніяк не вразила. Брудні вулиці, маленькі паперові будинки, присадкуваті чоловіки та товстенькі округлі жінки. Я ніколи не розумів, чому деякі військовослужбовці військово-повітряних сил так захоплюються Японією.
– Якщо ви так умліваєте від Японії, то гадаю, це хороша новина, – сказав я. – Хоча я б радше відпочив прямо тут, на «Джей-10».
– Хочете сказати, ніби ніколи не плутались із жодною гарненькою японською лялечкою в Татікаві? – запитав лікар.
– Я військовий з діда-прадіда і не плутаюсь з японськими лялечками, гарні вони чи ні.
– Друже, та ви хворіший, ніж я думав, – сказав док, похмуро на мене глянувши.
Я не бажав здаватись старомодним, але коли упевнений, що на тебе до тридцяти п’яти гарантовано чекає просування до полковника, а можливо, і вище, то повсякденна метушня, пов’язана з військовим життям, не вражає. З іншого боку, я завжди намагався не ставити себе вище за офіцерів-резервістів лише тому, що в серці вони залишались цивільними особами.
– Я згадаю про вас, док, коли дістанусь до чистих простирадл та хорошого токійського пива.
Лікар похитав головою:
– Для вас, друже, це буде не Токіо, для вас… спеціальні розпорядження.
– Кобе? – спробував здогадатися я.
– Так, друже. Ви вирушаєте туди.
– Щодо цих спеціальних розпоряджень. Вони від генерала Вебстера? – інстинктивно я торкнувся лівою рукою кишені й намацав портмоне.
– Так, друже! Ви вгадали. – Лікар щільно стиснув маленькі кулаки і підморгнув мені. – Чому б одному генералу не подбати про сина іншого генерала?
Я завжди знав, що лікар – хлопець не найвищого ґатунку, тож сперечатися не збирався, ще й підіграв йому:
– Ось що вони називають духом Вест-Пойнта.
– Це я й мав на увазі, – погодився лікар. – Ваші розпорядження у Келлі.
– Піду навідаюсь до Келлі, – промовив я, радіючи, що можу покинути цього всезнайка-цивільного.
Але тільки-но я вийшов з медичного намету і почав спускатися посипаною гравієм дорогою до штабу ескадрильї, де працював Келлі, мене покликав іще один цивільний:
– Грувере, чи можу я поговорити з вами?
Я повернувся і побачив капелана; оскільки він практично ніколи ні з ким не розмовляв, окрім як у випадку лиха, то я зупинився і запитав:
– Знову Келлі?
– Так, – промовив він у смутку, – Келлі.
Я чекав на посипаній