Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
мить Хроніст виконав наказ – витер кінчик пера об чисту ганчірку, а тоді поклав його.
– Мені б випити, – раптом, неначе здивувавшись, оголосив Квоут. – Я мало що розповідав останнім часом, і в мене все несподівано пересохло. – Він легко встав із-за столу та попетляв лабіринтом порожніх столів до вільного шинквасу. – Можу запропонувати вам майже будь-який напій: темний ель, світле вино, сидр зі спеціями, шоколад, каву…
Хроніст підняв брову.
– Шоколад був би дуже доречним, якщо він у вас є. Я б не очікував чогось подібного так далеко від… – Він ґречно прокашлявся. – Ну, взагалі так далеко.
– У нас у «Путь-камені» є все, – заявив Квоут, обвівши змахом руки порожню залу. – Безперечно, крім клієнтів. – Він дістав із-під шинквасу глиняний глек, а тоді, злегка стукнувши, поставив його на шинквас. Зітхнув, а тоді гукнув: – Басте! Принеси, будь ласка, сидру!
Із дверей у віддаленому кінці зали долинула нерозбірлива відповідь.
– Басте, – докірливо промовив Квоут – здавалося б, надто тихо, щоб його почули.
– Чапай сюди та візьми його сам, халявнику! – гукнув голос із підвалу. – Я саме дечим зайнятий.
– Наймит? – поцікавився Хроніст.
Квоут сперся ліктями на шинквас і поблажливо всміхнувся.
За мить із дверей залунали кроки: хтось підіймався дерев’яними сходами в черевиках із твердими підошвами. До зали ввійшов Баст, який бурмотів щось собі під ніс.
Одягнений він був просто: чорна сорочка з довгими рукавами, заправлена в чорні штани, та чорні штани, заправлені в м’які чорні черевики. Обличчя в нього було гостре й тендітне, майже красиве, з неймовірними блакитними очима.
Він доніс до шинквасу глек, ідучи з дивною й доволі приємною грацією.
– Один клієнт? – сказав він із докором у голосі. – А самі ви його взяти не могли? Ви мене відірвали від «Целум Тінтуре». Ви ж уже майже місяць мене гризете: почитай її та почитай.
– Басте, ти знаєш, що в Університеті роблять зі студентами, які підслуховують розмови викладачів? – лукаво запитав Квоут.
Баст приклав руку до грудей і почав доводити свою невинуватість.
– Басте… – Квоут суворо на нього глянув.
Баст закрив рота й на мить набув такого вигляду, наче він ось-ось спробує озвучити якесь пояснення, а тоді в нього згорбилися плечі.
– Як ви здогадалися?
Квоут гигикнув.
– Ти цілу вічність уникав цієї книги. Ти або раптом перетворився на неймовірно сумлінного учня, або займався чимось негарним.
– А що роблять в Університеті зі студентами, які підслуховують? – з інтересом запитав Баст.
– Поняття зеленого не маю. Мене жодного разу не зловили. Гадаю, тобі вистачить такої кари: я тебе посаджу й змушу дослухати мою історію до кінця. Утім, я забуваюся, – промовив Квоут, показавши на загальну залу. – Ми занедбали свого гостя.
Хроніст, судячи з вигляду, аж ніяк не нудьгував. Щойно Баст увійшов до зали, Хроніст почав із цікавістю за ним стежити. Поки розмова тривала, Хроністове обличчя ставало дедалі