Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
останню пару канатів і заліз назад у фургон. Не знаючи, що ще робити, я поліз за ним.
Бен смикнув за віжки, й Альфа з Бетою потягнули фургон уперед. Тепер ми були останніми у валці. Бен дивився просто вперед. Я обмацував розірваний перед сорочки. Запала напружена тиша.
Тепер я розумію: те, що я зробив, було відвертою дурістю. Прив’язавши своє дихання до повітря назовні, я позбавив себе можливості дихати. Моїм легеням не ставало сил пересунути стільки повітря. Для цього мої груди мали б бути як залізні міхи. Я досяг би такого ж успіху, спробувавши випити річку чи підняти гору.
Години зо дві ми їхали в ніяковому мовчанні. Коли сонце злегка торкнулося вершечків дерев, Бен нарешті глибоко вдихнув й оглушливо зітхнув. Передав віжки мені.
Глянувши на нього, я вперше усвідомив, наскільки він старий. Я завжди знав, що йому вже майже шістдесят, але я ще ніколи не бачив, щоб він виглядав на цей вік.
– Там я збрехав твоїй матері, Квоуте. Вона бачила, як закінчилося те, що сталося, і хвилювалася за тебе. – Говорячи, він не зводив очей із фургона попереду нашого. – Я сказав їй, що ми працюємо над дечим для вистави. Вона – хороша жінка. Вона заслуговує на дещо краще за брехню.
Далі ми їхали в нескінченних муках мовчання, але ще за кілька годин до заходу сонця я почув на віддалі голоси, які гукали:
– Сірокамінь!
Наш фургон трусонуло від переходу на траву, і Бен різко вийшов зі своїх роздумів.
Він роззирнувся довкола й побачив, що сонце досі в небі.
– Чому ми так рано зупиняємося? Дерево поперек дороги?
– Сірокамінь. – Я показав уперед, на кам’яну брилу, яка височіла над дахами фургонів попереду нас.
– Що?
– Час від часу ми натрапляємо на такий край дороги. – Я знову показав на сірокамінь, який виглядав над вершечками невеликих дерев на узбіччі. Як і більшість сірокаменів, він був грубо обтесаним прямокутником десь із дюжину футів заввишки. Порівняно з масивним каменем, фургони, що скупчувалися довкола нього, здавалися доволі крихкими. – Я чув, як їх називали стоячими каменями, але бачив дуже багато таких, які не стояли, а тільки лежали на боці. Знайшовши один такий, ми не зупиняємося до кінця дня, хіба тільки тоді, коли страшенно поспішаємо.
Усвідомивши, що верзу казна-що, я зупинився.
– Я знав їх під іншою назвою. Путь-камені, – тихо промовив Бен. При цьому він здавався старим і втомленим. За мить він спитав: – Чому ви зупиняєтеся, знайшовши такий камінь?
– Ми просто завжди так робимо. Це перепочинок від дороги. – Я замислився на мить. – Гадаю, вони мають приносити удачу. – Я шкодував, що не можу сказати більш нічого, щоб підтримати розмову, бо він зацікавився, але мені більш нічого не спадало на думку.
– Гадаю, це можливо. – Бен відвів Альфу та Бету в місце з віддаленого боку каменя, на віддалі від більшості інших фургонів. – Повернися на вечерю або невдовзі після вечері. Нам треба поговорити. – Він повернувся, не глянувши на мене, і заходився розпрягати Альфу.
Я ще ніколи не бачив Бена в такому настрої.