Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

      – Не надто великої.

      – Уявімо собі, що йому двадцять, а він і досі необачний. Наскільки він небезпечний?

      Я вирішив триматися очевидних відповідей.

      – Усе одно не надто небезпечний, але значно небезпечніший, ніж раніше.

      – А якщо дати йому меч?

      До мене почало доходити, і я заплющив очі.

      – Небезпечніший, значно небезпечніший. Я розумію, Бене. Справді розумію. Сила – це нормально, а дурість зазвичай нешкідлива. Поєднання сили з дурістю небезпечне.

      – Я взагалі не говорив про дурість, – виправив мене Бен. – Ти розумний. Ми обидва це знаємо. Але ти буваєш необачним. Немає майже нічого страшнішого за розумну необачну людину. Що ще гірше, я навчав тебе дечого небезпечного.

      Бен поглянув на багаття, яке я виклав, тоді підняв листочок, пробурмотів кілька слів і подивився, як посеред гілочок і хмизу спалахнув невеличкий вогник. Тоді повернувся до мене.

      – Ти міг би вбитися, займаючись чимось настільки ж простим. – Він кволо всміхнувся. – Або шукаючи ім’я вітру.

      Він почав вимовляти щось інше, а тоді зупинився й потер обличчя руками. Тяжко зітхнув і неначе здувся. Коли він прибрав руки, його обличчя було стомленим.

      – Нагадай-но: скільки тобі років?

      – Наступного місяця буде дванадцять.

      Він хитнув головою.

      – Це так легко забувається. Ти поводишся не на свій вік. – Він потицяв у багаття хворостиною. – Коли я вступив до Університету, мені було вісімнадцять, – розповів він. – Коли я знав стільки, скільки ти зараз, мені вже минуло двадцять. – Він витріщився на багаття. – Вибач, Квоуте. Мені сьогодні треба побути на самоті. Треба подумати.

      Я мовчки кивнув. Пішов до його фургона, узяв триногу й казан, води та чаю. Приніс їх і тихенько поставив неподалік від Бена. Коли я відвернувся, він іще вдивлявся у вогонь.

      Знаючи, що батьки не чекатимуть на мене ще доволі довго, я попрямував до лісу. Мені самому треба було подумати. Я мусив зробити для Бена бодай це. Було шкода, що я не міг зробити більше.