Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
тоді я вперше в житті по-справжньому злякався.
Біля багаття захихотів лисий чолов’яга з сивою бородою.
– Здається, ми впустили кроленятко. Обережно, Попеле, у нього можуть бути гострі зубки.
Чоловік, який звався Попелом, повернув меч у піхви зі звуком, з яким тріскається дерево під вагою зимового льоду. Тримаючись на відстані, він став на коліна. Мені знову згадалось, як рухається ртуть. Тепер, коли він дивився мені просто у вічі, у його матово-чорних очах з’явилася тривога.
– Як тебе звати, хлопче?
Я стояв і нічого не казав. Застиг, як наполохана олениця.
Попіл зітхнув і на мить опустив погляд на землю. Коли він поглянув на мене знову, я побачив, як на мене порожніми очима пильно дивиться жаль.
– Юначе, – промовив він, – де ваші батьки? – Якусь мить він дивився мені у вічі, а тоді озирнувся за плече на багаття, коло якого сиділи інші.
– Хтось знає, де його батьки?
Дехто з них усміхнувся, жорстоко й холодно, ніби втішившись особливо добрим жартом. Один чи двоє розсміялися вголос. Попіл знову повернувся до мене, і жаль спав із його обличчя, наче тріснута маска, залишивши по собі тільки кошмарну усмішку.
– Це багаття твоїх батьків? – запитав він із жахливою насолодою в голосі.
Я отетеріло кивнув.
Його усмішка поволі стухла. Він незворушно зазирнув углиб мене. Голос у нього був тихий, холодний і різкий.
– Чиїсь батьки, – промовив він, – співали дуже поганих пісень.
– Попеле, – долинув спокійний голос від багаття.
Він роздратовано примружив чорні очі.
– Що? – прошипів він.
– Ти ось-ось спровокуєш моє невдоволення. Цей не зробив нічого. Накрий його м’якою, безболісною ковдрою сну. – На останньому слові спокійний голос трохи здригнувся, неначе його важко було вимовити.
Цей голос належав чоловікові, який сидів осторонь від решти, оповитий тінню, край багаття. Хоча небо ще осявав захід сонця й між багаттям і місцем, де сидів він, не було нічого, тінь зібралася довкола нього густою олією. Вогонь тріщав і танцював, жвавий і теплий, трохи синюватий, але жоден спалах його світла не наближався до цього чоловіка. Біля його голови тінь була густішою. Мені було трохи видно глибокий каптур, як у деяких священнослужителів, але під ним тіні були настільки густими, що вдивлятись у них було все одно що зазирати до криниці опівночі.
Попіл глянув на затіненого, а тоді відвернувся.
– А ти, можна сказати, спостерігач, Галіаксе, – огризнувся він.
– А ти, здається, забуваєш нашу мету, – сказав темний; його спокійний голос набув різкості. – Чи твоя мета просто не збігається з моєю? – Останні слова він вимовив обережно, неначе вони були особливо значущими.
Нахабство Попела негайно зникло, як вилита з відра вода.
– Ні, – заперечив він, знову повернувшись до вогню. – Ні, звісно, що ні.
– Це добре. Мені дуже не хочеться думати, що наше тривале знайомство добігло кінця.
– Мені