Унія. Володимир Єшкілєв

      Холодна пустка розкинулася перед Виговським. Дивлячись туди, де сіре небо сходилося з сірою землею, він згадав нудну проповідь дидаскала Борковського. Нависаючи над школярами, той бурмотів: «Місце тліну, де від правєднаго Божія гніву ховаються демони, єсмь пустиня. Там вони чашу ярості Господньої іспівають і многообразнимі наказаніямі мучаются, горчайшеє ізвєрганіє пріємлют і в мучєніях сіх ожідают кари Спасової».

      Писар уявив собі волохатих бісів, що сидять під тутешніми вербами, в канавах та ярах й тремтять, горчайше ізвєргнуті, від холоду. Він стиснув мерзлими губами посмішку, торкнув шпорами іноходця, козаки рушили за начільним. Йти за сенаторським загоном було неважко. Драби Немирича їхали вільно, не плутали слідів й, було видно, нікого й нічого не боялися.

      А дарма, подумав Виговський. Тут, біля кордонів Дикопілля, на подорожніх чатували не лише закрижанілі чорти і неприкаяні душі. Годину тому вони зустріли роз’їзд чигиринських. Розвідники сказали, що перед світанком за Насташиною балкою бачили комонних. Чужих, але не татар. Наздогнати не вийшло, ті були далеко. Та й гнали немилосердно, наче тікали від прудкого жаху.

      До писаря під’їхав десятник.

      – Там ворони, – показав він на північ.

      Писар кивнув, махнув нагайкою. До оболоння, над яким кружляли чорні цятки, виявилося не близько. Довелося долати річку – обмілілу, вкриту нерівною кригою – та об’їхати мочари. Пси, яких пустили попереду, підняли двох біляків, погнали їх полем, відтак повернулися до служби і діловито обгавкали ворон. Ті піднялися злою зграєю, закаркали на все пустелище.

      Подібне до того, що відкрилося за рідким чагарником, Виговський бачив не вперше. Розірвані звіротою людські тіла, розкидані шматки плоті й одягу.

      – Вовки, – визначив десятник, перевернув алебардою одне з тіл, принюхався. – Вночі, а може, й учора.

      – Законники, – Зорка, що їхав по ліву руку від писаря, побачив на роздертому одязі хрести. Чиясь вправна рука пообшивала їх дрібним бісером.

      – Схимники? – десятник зліз з коня, придивився ближче. – Але ж у свитках та кожухах, не в мантіях.

      – Певно скитські, – припустив молодий козак. – Ризи вони лише на свята одягають.

      – Тут є скит? – Виговський подивився на пагорби, що заступали обрій.

      – Там далі, – махнув на схід козак. – Минулого року монасі в землянки сіли.

      – І що вони тут робили? – й далі дивувався десятник. – Тут ні дороги, ні житла.

      – Може заблукали, – син трактирника широко перехрестився, також зістрибнув на землю, підняв зачеплену за кущ торбу, розв’язав і заглянув у неї. – Хліба мали і дві морквини.

      – Маємо чим могилу вирити? – писар дивився на небо, намагаючись визначити час; дарма, хмари не давали побачити висоту сонця.

      – Ножами рити будемо, – сказав десятник і першим взявся за роботу.

      Мерзла земля не давалася до скорботної справи. Козаки рили мовчки, під воронячий гамір та шелестіння вітру. Не лише ножі,