Олмейрова примха. Джозеф Конрад
зації вже нависла загрозлива тінь підозри владних структур, але всупереч тому в суспільній свідомості не згасало відлуння високих і трагічних змагань за українську свободу. Тож особиста доля Конрада, сина польського письменника Аполло Ко-женьовського, за прихильність до національно-визвольного руху засланого царською владою разом з дружиною і малим сином з Варшави до Вологди, рання смерть батьків, драматичний пошук майбутнім літератором свого життєвого й творчого шляху викликали у тогочасних Конрадових читачів безпосередню й заангажовану реакцію.
Перекладачі та науковці 1920-х активно розширювали для нового покоління українства горизонти європейської духовної спадщини. З відстані часу зрозуміло, що тогочасна інтерпретація творів Дж. Конрада, «третього світового шотландця» – Р. Л. Стівенсона, романтика наукового пошуку Г. Велса живила й на наших теренах енергію неоромантичного світогляду – складного комплексу переконань й творчих імпульсів, у якому модель діяльнісного життя, сповненого снаги відкриттів, виступала ідеалом, який вартий того, аби зберігати його всупереч мізерній, ницій, бездуховній реальності.
Проникливо окреслив контекст духовних конотацій «світу Конрада» видатний лінгвіст, перекладач і культуролог Михайло Калинович: «стільки марних зусиль, стільки знеможеного захвату, нездійсненних мрій, непотрібних смертей – світ безвихідний і темний». Та й власне Конра-дове слово, на яке посилався його український інтерпретатор, пророчо втілює для нас буттєвий і творчий вектор того цивілізаційного та культурного зламу, що розпочався на межі століть й незавершеним мав ось-ось обірватися: «Бувають в житті події, жести, погляди, що немов замикають жорстоко все минуле. Двигіт і гуркіт – наче грякнула брамою зрадницька рука долі за людиною. Іди й шукай собі іншого раю, нерозумного або мудрого. Хвилина німотного розпачу, – і знову повинно початися мандрування: болісне з’ясовування фактів, гарячкове нагромадження ілюзій, оброблення нової ниви неправди в поті чола свого – щоб підтримати життя, зробити його стерпним, зробити його прекрасним, бо треба передати незайманою іншому поколінню сліпих мандрівників чарівну легенду про безсердечну країну, про обітовану землю, квітчасту і благословенну».
Деяким першовідкривачам Конрада в Україні 1920-х рр. тогочасна стратегія жорстокого переслідування інакомислячих таки закрила «браму», й не у метафоричному, а в прямому сенсі. Відтак актуалізований ними літературний спадок англійських і шотландських неоромантиків під тиском заідеологізованих механізмів впливу на індивідуальну та колективну свідомість опинився на марґінесах вітчизняного культурного процесу. Тільки в повоєнні роки, на межі 1960-х, в умовах обережного передчуття так званої «відлиги», повертається відредагований П. Шарандаком передрук роману «Визволення» та оповідань, і лише на початку 1980-х з’являються нові переклади «Аванпосту прогресу» Олександра Мокровольского та одного з ключових Конрадових романів – «Лорд Джім» Людмили Гончар.
Якщо замислитися над довгими паузами, що розривали процес входження конрадіани до вітчизняного «поля літератури», над їхніми причинами, згадується глибоке спостереження Майстра щодо зв’язку технології та культури. У формі розгорнутої метафори, близької кафкіанським візіям, Конрад висловив своє ставлення до детермінізму, найперше дарвіністського, а в ширшому сенсі – й детермінізму будь-якого іншого штибу. Митець представив структуру сучасного йому світу у вигляді велетенської в’язальної машини, що сама себе породила й запустила свій нескінченний процес «плетіння». Спроби вдосконалити механічне чудовисько таким чином, щоб машина змогла, приміром, вишивати, – марні, навіть якщо додати до її механізму якесь «небесне» мастило. Найбільш убивчою Конраду видавалася думка про нескінченність процесу того «плетіння», адже зловісна конструкція «зробила себе сама, створила себе без думки, без свідомості, без передчуття, без очей, без серця».
Наведений вище образ містить чимало смислів та асоціацій. Наразі ж доводиться визнати, що поки та Конрадова «машина» працює, триває процес нівеляції як колективної, так і індивідуальної свідомості. Так виникає звичка всіма способами витісняти з поля літератури так звану «важку» прозу, обтяжену метафізичним пошуком. Третя спроба повернення Джозефа Конрада в Україну відбулася 2011 року: у збірці його морських історій під назвою «Зроби або помри» упорядники В. Панченко та О. Купріян поєднали зразки давніх і сучасних перекладів, подали сучасну передмову й талановитий нарис М. Калиновича 1925 р. про життя й творчість автора. Однак у тогочасній присмерковій атмосфері заявлена в назві Конрадова максималістська теза «зроби або помри», схоже, мало кого зацікавила. Наразі ж, коли у черговий раз брама сучасної української історії з неймовірними випробуваннями й героїчними жертвами відкривається світові, гасло Конрадових мореплавців та енергія його творчого пошуку набирають особливого звучання та смислу.
Якщо часова відстань, що відділяє текст від читача, довша за сторіччя, останній потребує хай найзагальніших культурних орієнтирів. Природа європейського та американського неоромантизму, у контексті якого Дж. Конрад дебютував та формувався як митець, досі лишається питанням дискусійним: фахівці не доходять згоди, чи була то більш-менш цілісна ідейно-художня