Українська модерна проза. Антология
видючі:
– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.
І сказали темні:
– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.
Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом…
Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.
Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.
Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.
Мара знову зникла…
І от усі стали на верховині.
Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря…
Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.
Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.
І сказали темні, що стояли позад них:
– Чого ви стали?
Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:
– Чого ви стали?
Тоді видючі скрикнули:
– Перед нами – рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!
Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню…
І стояли темні над безоднею й перелякано питали:
– Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?
І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.
ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ
Михайлові Литвиновичеві
Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.
Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.
Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.
А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням – раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом – платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.
Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу.