Українська модерна проза. Антология
Живе мертвив, мертве воскрешав.
Між людьми був як Бог, великий і творчий…
І чим далі поглублявся в сі досліди, тим ширше ставало для нього поле невідомого, таємного.
І не бачив кінця невідомому, таємному.
Іноді здавалося, що ще одну тайну треба зрозуміти, одну лиш одкрити і тоді все життя, з усім, що єсть у ньому і поза ним на всіх безмежних космічних просторах, стане для нього ясне як математична формула.
Схоплював сю тайну… а за нею повставала нова безодня невідомого…
І ось тяжко занедужав…
Хоч і старий, та кріпкий тілом і розумом лежав у непритомній гарячці на постелі, а біля його ліжка стояв лікар у задумі й помічники мудрого, чужі йому люди, і ждали сумного кінця…
Дужий ще організм напружував усі свої сили в нерівній боротьбі зо смертю і в забутті покликав:
– Хто ти, що не даєш людині змоги підняти завісу світобудови? Хто ти, що раптово відбираєш так коротке життя і саме тоді, коли людина дійде до межі, що за нею захована тайна? Чи тебе не можна перемогти? Зробити тайну буття ясною, як книга?
Ти боїшся того! Ти глузуєш із безсилля людини! Як злодій уночі підглядаєш за нею і береш у неї життя саме в той час, коли вона тебе поборює.
А я оповістив тобі війну! Я хочу тебе побороти! Я вже підняв краєчок завіси твоєї тайної Сили! Я її одкрию і буду безсмертним.
Я ще не хочу вмирати! Хочу жити, хочу почувати, що я живий, що всі мої мислі, мої найдорожчі скарби – тут, при мені!.. Хочу жити вічно без кінця…
Навкруги ліжка з сумом стояли його помічники, чужі йому люди з жахом слухали і ждали кінця.
І ось у безсиллі затих при них, заспокоївся, закрив очі, як до сну, і так лежав нерухомо.
Тоді став біля нього білий янгол і сказав так:
– Твоя жага безмірна до життя мене скорила. Ти будеш безсмертним… Будеш вічно жити, почувати, що ти живий, що з тобою всі твої мисли, твої найдорожчі скарби. Житимеш, докіль сам того забажаєш.
І ось стали в нього великі, гострі крила, почув себе Духом легкотілим і полетів.
Летів плавко в небесних пустелях. Зір його ловив незчисленні прекрасні світи. Оглядав їх і вибрав найкращий, що виблискує, як діамант.
Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому.
Летів довго і, як наближався до мети, – прекрасний світ усе більше й більше затьмарювався.
Велика планета. Панує півтемрява. Скрізь сірий туман. Нема ні світла, ні тіней. Нема грому, ні блискавки. Нема шуму, ні вітру. Тиша й густі сутіні. І сірий, одноманітний, важкий туман.
Летів рівно, як стріла, понад тихими водами, що помірно й тяжко ледве-ледве колихалися без плеску.
Плавко летів через гори високі, сірі й безплідні.
Межи скелями стрімкими летів зикзаками.
Почував, що він живий, що всі його мислі тут, при ньому, та ніяк не міг згадати нічого, навіть свого попереднього життя, або імені свого.
Увесь час напружувався хоч що-небудь пригадати. Почував, що аби одне щось ізгадати, так зараз же все стане