Князь Ігор. Володимир Малик
ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.
Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:
– Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!
Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.
– Ждане, коня мені!..
Три дні і три ночі Ігор шаленів, не знав спокою – гнав рать усе вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі – аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.
Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І Бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!
По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро… Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, – після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.
Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я… Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком – князем Глібом, сином Юрія Довгорукого.
Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня. Глянув – і серце його завмерло. Це ж Глібів! А там – оселя діда Живосила, там десь Любава…
Ігор зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на город.
– Дружино моя! Вої! Ось перед нами Глібів – отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його! І не жалійте нікого – ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед – і хай тремтить і плаче князь переяславський!
Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на ці слова:
– Вперед, сіверяни! За князя!
В ту ж мить здригнулася і застогнала під кінськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глібів Ігореві сотні, охоплюючи півколом принишклий посад.
На дерев’яній церковці раптом лунко забив на сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск і жіночий зойк.
Нападники промчали до фортеці і, поки варта прийшла до тями, ввірвалися в браму, як вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, і мирні жителі.
Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на одній з вулиць. Що тут робилося! Сіверяни накидалися на глібівців, як на своїх найлютіших ворогів, топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.
А що ж станеться з