Публіцистика. Оскар Уайльд
ий критик рівня Ренана[3] чи неперевершений митець, як Флобер[4], спромагався сховатися, вберегтися від галасливих домагань інших, встояти, за словамиПлатона[5], «під прикриттям стіни» й таким чином усвідомити довершеність власного Я – чим не лише незрівнянно збагачував себе, а й увічнював своє досягнення в колективній пам’яті всього світу. Таких, на жаль, одиниці. Більшість людей отруює своє життя хворобливим і надмірним альтруїзмом – ба навіть змушена це робити. Їх повсякчас оточує жахлива бідність, жахлива потворність, жахливий голод. І все це їх неодмінно розчулить до глибини душі. Людські емоції спритніші за людський розум, тож, як я вже зазначав у своїй статті про завдання критики, нам набагато легше приміряти на себе чуже страждання, аніж чужі думки. Відповідно, маючи благородні, хай і хибні наміри, люди з усією серйозністю та чуттєвістю беруться за виправлення зла, яке трапляється на їхні очі. Та ці виправлення не лікують хворобу, а лише продовжують її. Ба більше: вони і є частина цієї хвороби.
Приміром, у намаганнях вирішити проблему бідності благодійники не дають убогим померти, а найпередовіші з них убогих звеселяють.
Та це не вирішує, а всього лише поглиблює проблему. Правильна мета – намагатися перелаштувати суспільство так, щоб у ньому не знайшлося місця бідності. Альтруїстичні поривання ж насправді відвертали досягнення цієї мети. Так само, як свого часу найбільш небезпечними були ті рабовласники, які добре ставилися до своїх рабів і таким чином не дозволяли усвідомити жах цієї системи тим, кого вона пригноблювала, а тим, хто її створив – його зрозуміти, так і в сучасній Англії найбільше шкоди заподіюють ті, хто прагне робити якнайбільше добра. Але в нас нарешті з’явилися ті, хто ґрунтовно напосів на цю проблему й має достатній життєвий досвід – це вчені мужі з Іст-Енду[6], які взялися благати людей приборкати свої альтруїстичні поривання до благодійності, милосердя й тому подібного. Вони спираються на твердження, що від такої благодійності розбещується душа й занепадає дух. І вони як ніхто мають рацію. Благодійність породжує силу-силенну гріхів.
Ще варто додати ось що. Віддавати приватну власність для боротьби зі страшним злом, яке породжує існування приватної власності, – це аморально. Це не лише аморально, а й несправедливо.
За Соціалізму все це, звісно, зміниться. Не буде людей у смердючому лахмітті, які живуть у смердючих халупах, чиї діти, постійно хворі й голодні, змушені зростати серед гидоти й бруду. Суспільство не буде, як зараз, залежати від примх погоди. Настання морозів не позбавить роботи тисячі чоловіків, які вештатимуться вулицями, не маючи й копійчини в кишені, жалібно проситимуть милостині у своїх сусідів чи ж купчитимуться коло дверей жахливих нічліжок, борючись між собою за шматок хліба й неприбране ліжко на одну ніч. Кожен член суспільства відчує на собі його загальне процвітання й піднесення, а настання морозів не завдасть нікому й найменшої шкоди.
З іншого ж боку, Соціалізм матиме цінність сам по собі, бо призведе до Індивідуалізму.
Соціалізм, комунізм – називайте його як хочете – шляхом перетворення приватної власності в суспільне благо й заміни конкуренції кооперацією поверне суспільство до належного стану цілковито здорового організму й забезпечить гарантований матеріальний добробут кожному члену людської спільноти. Він, по суті, закладе належну основу й належні умови існування самого Життя. Але для того, аби Життя досягло найвищого рівня своєї довершеності, потрібно дещо більше. Потрібен Індивідуалізм. Якщо Соціалізм має авторитарну природу; якщо хоча б якийсь уряд наділений не лише політичною, а й економічною владою; якщо, коротше кажучи, нам належить жити під Промисловою Тиранією – на людей чекає майбутнє гіршого ґатунку, ніж сьогодення. Нині ж, як наслідок існування приватної власності, багатьом людям вдається досягти лише обмеженого рівня Індивідуалізму. Такі люди або не мають потреби заробляти собі на життя, або мають змогу обрати заняття по душі, яке приносить їм задоволення. Це поети, філософи, науковці, митці – одним словом, справжні люди, які віднайшли себе в цьому житті і в яких частково віднаходить себе саме Людство. З іншого ж боку, багатьом людям без приватної власності, доведеним до крайньої бідності, доводиться виконувати найбільш каторжну роботу, до якої не лежить їхня душа і до якої їх штовхає беззаперечне, безглузде, бездуховне Тиранство нужди. Це бідняки, які не знають увічливості, красномовства, благ цивілізації, культури, мирських благ чи радості життя. Чи не весь матеріальний добробут Людства породжується колективною працею цих людей. Та сенс має лише цей матеріальний результат, а до особистості бідняка немає діла нікому. Він лише крихітна частинка сили, яка цілковито нехтує ним і ламає його, понад те – хоче його зламати, бо в такому разі він більш слухняний.
Звісно, можна зауважити, що Індивідуалізм, який виник в умовах приватної власності, не завжди – чи навіть переважно – виявляється у своїй найкращій та досконалій формі, а бідні люди, хай їх оминули блага культури й природна чарівність, не позбавлені інших чеснот. Володіння приватною власністю досить часто призводить до занепаду моралі, що, безумовно, є однією
Жозеф Ернест Ренан (1823–1892) – французький експерт стародавніх мов і цивілізацій Близького Сходу, письменник і філософ. Відомий своїми історичними творами про раннє християнство і політичними теоріями, особливо щодо націоналізму та національної ідентичності.
Гюстав Флобер (1821–1880) – французький письменник, найбільш відомий своїм романом «Мадам Боварі».
Платон (427 до н. е. – 347 або 348 до н. е.) – давньогрецький мислитель, філософ.
Іст-Енд – східна частина Лондона, яку вважають районом розселення бідноти і антиподом фешенебельного Вест-Енду.