Арканум. Юрий Винничук
. Кагебісти уважно в ці вірші вчитувалися, але все ж не забрали їх. Забрали інші.
Після того я став писати ще обережніше. Я вигадав цілу цивілізацію, яка начебто існувала в Північному Причорномор’ї й називалася Арканум, вигадав арканумську літературу й писав від імені арканумських авторів. Так, Ярош у «Танґо смерті» – це я.
У 1970–1980-х роках, коли писалися ці твори, мене проймав неймовірний розпач і біль за наш народ, за мову, за Україну. Довкола була пустеля і страх. Я виливав свій розпач в долю Аркануму, який поволі загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилій – це я.
У 1980-х я навіть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам ці «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережні редактори вловлювали підтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Савєтскай енциклапєдії» і дивувалися, що нема його там. «Але ж там і Бандери нема», – боронився я.
Так і залишилася ця книжка в рукописах, більша частина яких була й писана від руки.
Щойно у 1989-му і пізніше окремі «Арканумські оповіді» й «Видива» були опубліковані в журналах.
Арканум моїх снів
Арканум пробивався у мої сни. Я жив в Арканумі, то була моя внутрішня еміграція, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночі, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.
Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гінців на конях і стукали мені у вікно. Стукали перснями на пальцях, руків’ями мечів, стукали гілками і вітром, стукали пташками і хрущами, кликали всіма мовами і голосами.
Я підводився і йшов до вікна. Воно розчахувалося, і Арканум мене втягував у себе, засмоктував і впорядковував моє життя.
Арканумська мова пробивалася крізь мою, наче стебла трав крізь пісок, проламувала пам’ять, зливалася з моєю. Я переставав розрізняти, де моя мова, а де арканумська.
В Арканумі я чувся безпечно.
Частина перша
Розділ перший. Оповіді зі старих арканумських літописів та хронік
Похід крізь осінь
Наступали ми осіннім шляхом. Якби хтось подивився на нас із пагорба, то побачив би наїжене списами військо в червоних плащах, що знагла з’являється і так само зникає в червоному листі.
Часто припадалисьмо до землі й злизували дощові краплі, вловлюючи тонкі аромати ялівцю та погасаючої рожі. Зоддалеки йшли тумани і приставали до наших шерег, а ми їх не одганяли і не цуралися.
Осінь була сиза й холодна.
Час од часу то у небі, то десь у яру, або у лісі за яром щось пронизливо скрикувало, і тоді отой окрик відлунював у грудях кожного з нас, і ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу своє безсоння.
Ще діймав голод, і ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, їли усе, що бачили, стріляли з луків у перелітних птахів і сумно дивились, як підбита птаха падає кудись на кільканадцять кроків далі в чиїсь розчепірені хижо пальці, в тріюмфуючий скрик, і щезає там розшматована. Потім бачилисьмо під ногами її пір’я, краплі крови, кігті, дзьоб, червоні шнурівки кишок.
Якби був ворог, ми змогли б відвести душу, зігрітися боєм серед цеї осені. Але ворога нема. Командири наші відмовчуються, ніхто нічого не знає, ані куди йдемо, ані пощо. Не знаємо навіть проти якого ворога послано нас. Хто він? Чим розгнівив наших володарів? Як виглядає? Якою мовою розмовляє? Чи се такі самі люди, як і ми, чи інакші? Ми питаємо одне одного, шукаючи в тих питаннях заспокоєння, але не знаходимо, а навпаки роз’ятрюємо душу, і тоді хтось із нас несамохіть зненацька вирячить очі й закричить так жахно, мовби щось ізлякало його, заболіло так, що вже й стерпіти не годен, і ось він уже виривається з шеренги і жене навмання простовіч, рвучи свого червоного плаща на тернах, гублячи списа. Гілки зіб’ють йому шолома з голови, а він летить кудись у яр, невлад розмахуючи руками, закидаючи й плутаючи ноги, доки не спіткнеться й не шубовсьне у хащі сторчака і не затихне там…
Оті втікачі потім рідко назад повертаються, здебільша щезають безслідно. А як котрийсь прийде назад, то схожий більше на жебрака з-під церкви, аніж на вояка славного Аркануму. Ніхто не розпитує, що йому було, та й він мовчить, мовби й не казився. Проте не довго йому мовчати, з’являється чорна сторожа із полку безсмертних, бере юродивця попід руки й, завівши куди подалі з дороги, стинає йому голову. Щоб не розпалював ув інших туги, не навіював розпачу.
А дорозі нема ні кінця, ні краю, веде вона кудись в невідомість, і марно ми навшпиньки спинаємось, чи на камінь вистрибуємо, щоб зазирнути поверх голів і шоломів – а що там на обрії?
А нічого. Чистий обрій. Сіре небо. Пагорби й падоли. Нема нічого. Марно ми надіємось, що десь там вигулькне вороже військо, замають наші прапори і хоругви, засурмлять сурми і залунає команда: «Позір! До бою готуйсь!»
Нічого нема. Ті, що послали нас оцим шляхом, чекають коли повернемось овіяні славою,