Шлях королів. Брендон Сандерсон
Треба було подати королю рапорт про остаточне число загиблих. Найімовірніше, його візьмуть на кпини, але, можливо – доки він чекатиме своєї черги, – йому вдасться підслухати Садеаса. Адолін усе ще відчував, що випускає з уваги щось важливе стосовно цього чоловіка. Дещо, очевидне його батькові, проте непомітне для нього самого.
Тож, подумки готуючись до насмішок, він попрямував до павільйону.
Зчепивши за спиною заковані в броню руки, Далінар дивився на схід. Десь там, у самому серці Рівнин, розміщувалася військова база паршенді.
Алеткар воював уже майже шість років, ведучи затяжну облогу. Стратегію блокади запропонував сам Далінар, оскільки для завдання удару безпосередньо по паршендійській базі довелося б отаборитися на Рівнинах, переживати просто неба великобурі та покладатися на велику кількість ненадійних мостів. Одна програна битва – й алеті могли б опинитися в оточенні без жодної надії повернутися на укріплені позиції.
Проте Розколоті рівнини могли стати пасткою і для паршенді. Східна й південна крайки були непрохідними: плато в тих місцях зазнали настільки сильної ерозії, що багато з них були заледве не шпилями, і паршенді не могли подолати відстань між ними. Рівнини були оточені горами, а на межі між першими та другими рискали зграї прірводемонів – здоровенних і небезпечних.
Подітися паршенді було нікуди: алетійська армія тіснила їх із заходу та півночі, про всяк випадок виславши розвідників ще й у південному та східному напрямках. Далінар доводив, що у противника закінчаться припаси. І тоді йому доведеться або, підставляючись під удар, намагатися відступити з Рівнин, або атакувати алеті в їхніх добре укріплених військових таборах.
Це був чудовий план. За винятком того, що Далінар не подумав про яхонтосерця.
Він відвернувся від провалля й побрів через плато. Йому дуже кортіло піти й перевірити, як там його люди, але слід було продемонструвати довіру до Адоліна. Зараз командував його син, і він якнайкраще з цим упорається. Здавалося, що той якраз і збирався подати Елгокарові остаточні донесення.
Дивлячись на сина, Далінар усміхнувся. Той був нижчий за батька, і мав пістряве, біляво-чорне волосся. Його світлу половину він успадкував від матері – принаймні так сказали Далінару. Сам він не пам’ятав тієї жінки. Вона була вирізана з його пам’яті, залишивши по собі дивні прогалини й затуманені фрагменти. Інколи в нього виходило пригадати цілий епізод, усі учасники якого вимальовувалися ясно й чітко, а от її образ розпливався. Він навіть не пам’ятав її імені. Коли хтось інший згадував його у розмові, воно одразу ж вислизало з пам’яті, як-от грудочка масла зісковзує із занадто гарячого ножа.
Він не став заважати Адоліну подавати донесення й підійшов до туші прірводемона. Вона лежала, завалившись набік, – з вигорілими очима й роззявленою пащекою. Язика не було – лише прикметні для великопанцирника дивної форми зуби та складна й заплутана система щелеп. Кілька пласких пластинчастих