Шлях королів. Брендон Сандерсон
сер, – сказав Даллет. – Це ж треба: отак просто взяли та рвонули з місця.
– Я знав, що ви побіжите за мною, – відповів Каладін. – Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.
– А ви, сер? – запитав Даллет.
Каладін окинув поглядом поле битви. Шеренги ворожого війська утворили прогалину, і звідти виїхав вершник на білому коні, помахуючи грізною на вигляд булавою. Він був з голови до п’ят закутий у панцирний обладунок, що виблискував начищеним сріблом.
– Сколкозбройний! – зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
– Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер. Сколкозбройні занадто дорого обходяться, щоби марнувати їх на дрібний прикордонний конфлікт.
Каладін дивився на світлоокого, й у ньому аж кипіла ненависть – та сама, яку виказував Ценнів батько, ведучи мову про чалокрадів, або та, якою спалахувала його мати, коли хтось згадував ім’я Куширі, котра втекла з сином шевця.
– Сер? – запитав Даллет, вагаючись.
– Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! – скомандував Каладін, і в його голосі чувся метал. – Будемо скидати ясновельможного з трону.
– А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.
Каладін обернувся до Даллета.
– Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.
– Сер, ви не знаєте цього напевно.
– Ну й наплювати: він командир батальону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він наш.
Вираз Каладінових очей підказував, що подумки він уже там.
– Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.
Той зітхнув, проте ствердно кивнув головою. Каладін махнув рукою групі своїх солдатів, і вони прожогом кинулися через поле битви. Менша група бійців, разом із Даллетом, залишилась охороняти поранених. Один із них, худий алетієць із чорним волоссям, що пістрявіло жменькою білявих пасем – ознакою якихось чужорідних домішок, – витягнув з кишені довгу червону стрічку й начепив її на вістря списа. Потім високо здійняв його, так що розгойдувана вітром стяжка замайоріла.
– Це знак санітарам, що в нас є поранені, яких треба винести з поля бою, – пояснив Ценнові Даллет. – Скоро ти будеш у цілковитій безпеці. А ти – хоробрий хлопчина: один не злякався шістьох.
– Втікати теж був не вихід, – відказав Ценн, намагаючись не думати про поранену ногу. – Коли всюди така сила поранених, чи можемо ми взагалі сподіватись на те, що санітари прийдуть по нас?
– Наш командир щоразу дає їм хабара, – пояснив Даллет. – Зазвичай вони виносять у тил лише світлооких – але ж санітарів