Шлях королів. Брендон Сандерсон
рукавичкою, але від жінки її статусу очікувалось більше скромності. Тож захищена рука була повністю прибрана під достатньо довгий лівий рукав сукні, манжета якого ще й наглухо застібалася на ґудзики.
Шаллан носила плаття традиційного воринського крою, яке щільно облягало бюст, плечі й талію, а потім переходило в ширшу спідницю з плавними лініями – воно було синього шовку з ґудзиками з чалового панцира по боках. Тож спускаючись сходнями, вона захищеною рукою притискала до грудей портфель, а вільною трималася за поручні.
Щойно зійшовши з трапа, вона відразу ж потрапила у вир гарячкової діяльності, що розгорталася на пристані, де в усі сторони мчали посильні, а вбрані в червоні жакети жінки вносили належні відмітки у ґросбухи, відслідковуючи шлях вантажів. Як і Алеткар та її рідний Джа Кевед, Харбрант був воринським королівством. Його жителі не були язичниками, а тому письмо вважалося жіночою справою: чоловіків навчали лише ґліфам, залишаючи написання листів і читання їхнім сестрам чи дружинам.
Шаллан не запитувала прямо, але була впевнена, що капітан Тозбек уміє читати. Вона бачила його з книгами в руках, і їй було соромно за нього. Чоловікам не годилося читати – принаймні тим із них, хто не належав до подвижників.
– Бажаєте покататися? – запитав Ялб. Він розмовляв якимось сільським діалектом тайленської, і Шаллан заледве могла розібрати слова.
– Так, охоче.
Він кивнув і зник у натовпі, залишивши її на причалі в оточенні групи паршменів, які напружено працювали, переносячи дерев’яні ящики з одного пірса на інший. Паршмени тупі від природи, але робітники з них хоч куди. Ніколи ні на що не скаржаться й завжди виконують те, що від них вимагають. Колись її батько надавав їм перевагу перед звичайними рабами.
Невже на Розколотих рівнинах алеті й справді воювали з паршменами? Для Шаллан це звучало дивно – паршмени ж не б’ються! Вони покірні й безсловесні. Щоправда, висновуючи з чуток, ті, що там, на Розколотих рівнинах, – так звані паршенді – фізично відрізняються від звичайних паршменів. Вони сильніші, вищі, розумніші. Найімовірніше, ті навіть не були власне кажучи паршменами, а доводилися їм якимись далекими родичами.
На її подив, усюди на причалі виднілися сліди тутешньої фауни. У повітрі звивалося кілька небесних мурен, видивляючись пацюків чи рибин. У розщілинах між дошками пристані ховалися крихітні краби, а до товстих паль причепилося гроно клямкунів. Уздовж затіненого боку вулиці, яка вела вглиб міста, кралася в’юнка норка, вишукуючи шматочки чогось їстівного, що його могли зронити перехожі.
Шаллан не могла втриматися від того, щоб дістати й розкрити свою папку з ескізами, та почала замальовувати наскок небесної мурени. І як вона не боялася стількох людей довкола? У покритих пальцях захищеної руки вона затисла вершечок етюдника, а вільною орудувала вуглиною для малювання. Не встигла вона закінчити малюнок, як повернувся її провідник із якимось чоловіком, котрий тягнув за собою дивну машинерію, оснащену двома великими колесами та вкритим пологом сидінням. Шаллан