Шлях королів. Брендон Сандерсон
рівнини? – перепитав один із рабів. – Справді?
Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.
– Так, це дійсно Розколоті рівнини, – сказав іще один чоловік. – Це королівське військо.
– Може, тут ми знайдемо справедливість, – озвався інший.
– Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців, – втрутився й третій. – Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських землях – нам навіть платитимуть.
Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платню – половину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити – але вони й так не могли мати нічого у власності. Їм – і паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.
Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволі – принаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони з’їжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезним – набагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували, – і таку суму практично неможливо було погасити.
Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати його – то виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін, – хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобі – незмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.
Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість, – подумав Каладін, відкидаючись на ґрати. – Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військо – армії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.
Якщо на світі й залишалася якась річ, що про неї він усе ще дозволяв собі помріяти, то це про можливість потримати в руці списа. Знову битися, ще раз спробувати віднайти в собі ту людину, якою він колись був. Людину, якій не байдуже.
Якщо цим мріям і судилося збутися, то тільки тут.
5. Єретичка
«Я зрів кінець і відаю його назву – Ніч скорбот, Справжня Руйнація. Вічновій», – записано нанеса першого дня року 1172 зі слів темноокого юнака незнаного роду-племені за п’ятнадцять секунд до того, як він помер.
Шаллан не очікувала, що Джасна Холін