Шлях королів. Брендон Сандерсон
Одна марка що п’ять днів не надто підходила для такої справи, але для людини, готової ризикнути та вийти надвір у розпал великобурі, лиш би вбезпечити свої сфери, її могло виявитись достатньо.
Каладін попрямував назад до тісної казарми Четвертого мосту й відчинив масивні дерев’яні двері. Усередині скупчилися люди – точнісінько такі, як він їх і залишав. Але щось змінилося. Невже вони завжди виглядали настільки жалюгідно?
Так. Виглядали. Це Каладін змінився, а не вони. Він відчув дивне жамевю, немовби дозволив собі забути – хоча б почасти – останні дев’ять місяців. Немов озирнувся назад крізь час і тепер уважно розглядав чоловіка, яким колись був. Того, котрий усе ще бився – і бився на славу.
Каладін не міг знову стати ним – не міг позбутися шрамів, – проте міг учитися в того чоловіка, як-от новий командир відділення вчився у звитяжних генералів минулого. Каладін Буреблагословенний був мертвий, але Каладін Мостонавідник був його кревним. Багатообіцяльним нащадком.
Каладін підійшов до найближчого скоцюрбленого тіла. Чоловік не спав: хіба ж можна було спати у великобурю? Він зіщулився, коли той опустився на коліна біля нього.
– Як тебе звати? – запитав Каладін, а Сил пурхнула донизу й стала вдивлятися в чоловікове обличчя. Той не міг її побачити.
Він був уже в літах, з обвислими щоками, карими очима та коротко підстриженим, битим сивиною волоссям. Його борода була короткою, а на лобі не стояло тавро раба.
– Як тебе звати? – рішучим тоном повторив Каладін.
– Іди ти в бурю, – відказав чоловік і перевернувся на інший бік.
Каладін завагався, а тоді нахилився ближче й тихо проговорив:
– Слухай-но сюди, друже. Або ти скажеш своє ім’я, або я й далі докучатиму тобі. Продовжиш упиратися, і я витягну тебе в таку бурю надвір і підвішу за одну ногу над прірвою – аж доки не скажеш.
Чоловік озирнувся через плече. Каладін повільно кивнув, витримавши його погляд.
– Тефт, – зрештою сказав той. – Мене звати Тефт.
– От бачиш – і зовсім не страшно, – мовив Каладін, простягаючи тому руку. – А я Каладін. Твій командир.
Чоловік повагався, та все ж потиснув простягнуту руку, розгублено наморщивши чоло. Каладін туманно пригадував його. Він уже провів у їхній команді якийсь час, щонайменше кілька тижнів. А до того входив до іншої групи обслуги. Одним із покарань за порушення мостонавідниками табірної дисципліни було переведення до Мосту № 4.
– Відпочинь, – сказав Каладін, відпускаючи Тефтову руку. – Завтра в нас буде важкий день.
– Звідки ти знаєш? – запитав Тефт, потираючи заросле щетиною підборіддя.
– Тому що ми – мостонавідники, – відповів Каладін, підводячись. – У нас кожен день – тяжкий.
Тефт помовчав, а тоді мляво всміхнувся:
– Келек свідок, що так воно і є.
Полишивши його, Каладін рухався далі вздовж ряду скупчених постатей. Він обходив кожного й штурханами чи погрозами змушував називатися. Жоден не відповів одразу ж. Імена були немов останньою їхньою власністю,