Шлях королів. Брендон Сандерсон
близилися дні, ой погані, – це ж ясно, як сонце та приплив.
Чистозеро на сотні миль простягалося в усі сторони, і його скляниста поверхня була ідеально прозорою. У найглибших місцях від мерехтливої гладі до дна було не більше шести футів, але зазвичай тепла, лінива вода сягала лишень до середини литки. У воді аж кишіло маленькими рибками, різноколірними крєм’ячками та схожими на вугрів річковими спренами.
Чистозеро було самим життям. Колись на цю землю зазіхнув король. Села Талес – так називалася його держава, одне з королівств Епохи. Що ж, нехай називають, як хочуть, та Ну Ралік знав, що природні межі були куди важливішими за кордони країн. Ішикк був чистозерцем. Передусім і хай там що. Приплив і сонце тому свідки.
Він упевнено йшов бродом, хоча на дні подекуди траплялися сюрпризи. Приємно теплувата вода хлюпотіла об його ноги трошки нижче колін, і він крокував майже без сплесків. Ішикк пам’ятав, що рухатися треба повільно й обережно, не опускаючи всієї маси тіла на ногу, доки не переконаєшся, що не наступиш на шипогрива чи гострий кам’яний виступ.
Попереду нього склянисту ідилію порушувало селище Фу Абра – групка будівель, що примостилися на сідалах зі схованих під водою брил. Округлі дахи робили їх схожими на скелебруньки, що повиростали з дна, і лише вони порушували гладінь Чистозера на багато миль довкола.
Поряд траплялися й інші люди, які пересувалися тією ж повільною ходою. По воді можна було бігти, але рідко коли з’являлася на те причина. Що могло бути аж таким важливим, щоби поспішати до нього з шумом і бризками?
Ця думка змусила Ішикка похитати головою. Лише чужинці були такими квапливими. Він кивнув Таспіку – смаглявому чоловікові, який порівнявся з ним, тягнучи за собою невеличкого плота. На ньому були складені кілька стосів білизни, яку той, напевно, носив прати.
– Агов, Ішикку, – гукнув сухорлявий чоловік. – Як риболовля?
– Жахливо, – крикнув той у відповідь. – Сьогодні Вун Макак добряче зіпсував мені життя. А в тебе як справи?
– Загубив сорочку, поки прав, – відказав Таспік приємним голосом.
– Ох, таке воно життя. А мої чужинці тут?
– Звісно. Вони в хижі Маїб.
– Дай Вун Макак, щоби вони геть-чисто всього в неї не вижерли, – промовив Ішикк, ідучи далі. – Та ще й не заразили її своїми постійними клопотами на додачу.
– Дай цього сонце і приплив, – хихикнувши, додав Таспік, рухаючись уперед.
Хижа Маїб була майже в центрі селища. Ішикк не міг сказати, чого б це вона захотіла в ній жити. Особисто він проводив більшість ночей на плоту й чудово висипався. На Чистозері ніколи не бувало холодно, хіба що у великобурі, а їх, з Ну Раліковою допомогою, цілком можна було пережити.
Коли вони налітали, води Чистозера стікали в ями й западини, тож треба було просто загнати свій пліт в ущелину між двома кам’яними пасмами та зібгатися під цим прихистком, ховаючись від шалу стихії. Тут бурі були не такими страшними, як на Сході, де вони жбурляли валуни та здували будинки. Ох, і наслухався він розповідей про таке життя!