Шлях королів. Брендон Сандерсон
колґріл, – кинув він. – Спіймав сьогодні вранці.
На її повнуватому обличчі проступила розгубленість: колґріл – це дуже щасливий улов. З’ївши цю рибу, можна було на добрий місяць забути про болі в суглобах, а інколи ще й заздалегідь дізнаватися за формою хмар, коли у тебе загостюють друзі. Маїб була до колґрілів дуже охоча через болі в пальцях, що послав їй Ну Ралік. Один колґріл вартував двох тижнів юшки, тож тепер вона ставала його боржником.
– Щоб Вун Макак очей із тебе не зводив, – роздратовано пробурмотіла вона, підходячи й заглядаючи у відро. – А він нічогенький. І як би це мені коли-небудь зловити тебе, чоловіче?
– Я рибалка, Маїб, – відказав він, відсьорбнувши юшки: миска мала годящу форму, і пити можна було відразу з неї. – А рибалку нелегко впіймати. І ти це знаєш.
Ішикк пирснув сміхом і підійшов до своїх чужинців, поки Маїб виловлювала колґріла з відра.
Їх було троє. Два з них – темношкірі макабакі, хоч вони були найдивнішими з усіх макабакі, яких він коли-небудь бачив. Один жилавий і широкий у кості, хоча його одноплемінники зазвичай бували мініатюрними й тендітними, та ще й голомозий, наче коліно. Інший був вищий, мав коротке темне волосся, нерозвинені м’язи та широкі плечі. Ішикк подумки називав їх Буркотуном та Хамлом, маючи на увазі їхні особистісні риси.
Шкіра третього була помірно смаглявою – як-от в алетійця. Проте й у ньому проглядало щось не те: розріз очей не такий, як треба, та й акцент був аж ніяк не алетійським. Селайською він говорив гірше за інших двох, і зазвичай мовчав. Хоча виглядав зануреним у думки. Ішикк називав його Мислителем.
«Цікаво, як він заробив той шрам через усю голову», – подумав Ішикк. Життя за межами Чистозера було повне небезпек. Увесь час вíйни, особливо у східному напрямку.
– Ти запізнився, подорожній, – мовив високий, суворий на вигляд Хамло. У нього були статура й вигляд солдата, хоча жоден із трійці не мав при собі зброї.
Ішикк насупився й сів, неохоче витягаючи ноги з води:
– А хіба сьогодні не варлі-день?
– День правильний, друже, – відказав Буркотун. – Але ми домовлялися зустрітись опівдні. Розумієш, про що я?
– Більш-менш так і вийшло, – мовив Ішикк. Ні, ну чесне слово. Кому яке діло до того, котра зараз година? Чужинці. Завжди їм ніколи.
Буркотун тільки похитав головою, і Маїб принесла їм юшки. В усьому селищі лише її хижа чимось віддалено скидалася на трактир. Вона подала Ішикку м’яку матер’яну серветку та чималу чашу вина, намагаючись чимшвидше врівноважити ефект від його рибини.
– Що ж, – мовив Буркотун, – давай заслухаємо твій звіт, друже.
– Цього місяця я побував у Фу Раліс, Фу Намір, Фу Альбаст і Фу Мурін, – сказав Ішикк, відсьорбнувши юшки. – Ніхто не бачив того, кого ви шукаєте.
– А ти ставив правильні запитання? – втрутився Хамло. – Упевнений?
– Ще б пак, – відказав Ішикк, – адже я цим уже Ну Ралік зна відколи займаюся.
– П’ять місяців, – виправив його Хамло, – і то без жодних результатів.
Ішикк